Пошуки

Пошуки

Ладай сонно моргав. Дорана позіхала і починала порожніми очима дивитися в стіну. Потім отямлювалась і намагалася здаватися зацікавленою. Лііран щосили намагався зосередитися, але виходило погано. Сонні думки норовили відлетіти в далекі далі і переплестися з сном, що підкрадався.

Зате Хіят був огидно бадьорий і балакучий. Пояснювати, що йому треба, він почав здалеку, з того, звідки беруться діти. Іноді він збивався з думками і чомусь починав розповідати про те, що це давні злочини у бездонній пам'яті міста знайти поки що нереально. А ось те, що відбувається зараз, місто добре знає. І вже надвечір можна буде простежити весь ланцюжок тих, хто так чи інакше причетний до спроби вбити того придуркуватого вогневика. Про якого вогневик йшлося, слухачі зрозуміти навіть не намагалися.

— Ти знайшов нащадків тих, що зберігають, — нарешті щось зрозумів Ладай.

Лііран здивовано глянув на нього. Це ж треба, яка сила волі. Не лише слухав, а ще й чув.

— Яких, що зберігають? — спитала Дорана і знову позіхнула.

— Будь-яких, — широко махнув рукою Хіят. — І я їх не знайшов. Просто тепер знаю як можна знайти. Але мені потрібна допомога. Тому що якщо я на самоті блукатиму містом, врізаючись в стіни і дерева, цим фактом можуть зацікавитися. А ви зможете мене вчасно направляти.

— Направляти? — здивувалася Дорана.

— Допомагати оминати перешкоди. Розумієте, місто справді знайшло всіх моїх родичів. Вони зараз світяться, як маячки. Але до цих маяків мені потрібно підійти впритул, щоб зрозуміти, хто це. А з відкритими очима зробити це набагато складніше, маячки починають двоїтися та пропадати.

— Зрозуміло, — сказав Ладай. — А так рано ти чому нас розбудив?

— У таку рань людей на вулицях менше. Що менше людей, то простіше шукати. Люди теж по-своєму світяться. Я хочу поки що знайти найближчих родичів, щоб хоча б знати, де вони знаходяться. А потім уже всіх інших поступово. Чомусь мені здається, що хтось, чия сім'я перетиналася з моєю кілька століть тому, навряд чи про це зараз пам'ятає. А якщо й пам'ятає, то повинен розуміти, що спорідненість примарна. Тож шукати треба тих, хто ближче.

— Чудово, — оцінив Лііран і нарешті поставив питання, яке його турбувало з самого початку. — А навіщо нам це робити? Навіщо шукати твоїх родичів?

— Хочу з'ясувати, що сталося з ними. Спочатку мені здавалося, що в першу чергу потрібно прояснити ситуацію з тим чоловіком передостанньої зберігачки, якого вона вбила за доньку. Але тепер мені здається, що в самому початку він був ні до чого. Ні, в чомусь він звичайно винен, але тих, хто зберігає, він не вбивав. Він не мав гарантій, що Лейра погодиться стати його дружиною. У неї, напевно, купа кандидатів була.

— Зрозуміло, — сказав Ладай. — Гаразд, тоді пішли. Будемо тебе тримати, спрямовувати і прикривати від перехожих.

Хіят життєрадісно закивав. А Лііран пошкодував, що дізнався про його страшну таємницю. Без цієї таємниці жилося якось спокійніше. І можна було виспатися. Не завжди, але набагато частіше, ніж зараз. Взагалі, у Ліірана складалося враження, що в місті зараз дві найдобріші та наймудріші. Просто про існування однієї мало хто знає, і тих, хто не знає, вона не чіпає. Ага, а ще вона чоловічої статі.

Вийшовши з дому, Хіят завмер посеред вулиці і, відкинувши голову, почав милуватися сіро-рожевим світанком. Вдосталь намилувавшись водник заплющив очі, витягнув перед собою руки, долонями вниз, і ще трохи постояв у цій дивній позі. А потім пішов. Прямо так. І виглядав він при цьому просто дивовижно.

— Зараза! — гаркнув Лііран і компанія дружно помчала за Хіятом.

Ішов водник швидко і наздогнали його не одразу. Встигли помітити явно не тверезого мужика, що витріщався на Хіята, як на білу гарячку. Потім упіймали підопічного за шкірку. Ладай зумів притиснути руки до тулуба і водник пішов далі. Навпростець. Клумбами. Він навіть у фонтан намагався залізти, але був вчасно спійманий. Потім на шляху Хіята трапився паркан і хлопець спритно його переліз, перш ніж сонна компанія встигла зрозуміти, що він збирається робити.

— Він може ще й побігти, — задумливо сказав Ладай.

— Ловимо, — видихнув Лііран.

На паркан вони кинулися дружно, як мисливські пси на здобич, але першою його подолала Дорана. Опинившись за парканом, вона на когось накричала, але хлопці чомусь не звернули на це особливої ​​уваги. І на них чекав сюрприз у вигляді пса, що люто гарчав, якому Лііран мало не наступив на голову.

— Гарний собака, — сказав хлопець, кидаючись слідом за Дораною, що мчала у чужий сад.

Ладай на пса насварився, причому таким тоном, що бідний пес вирішив не зв'язуватися з цим ненормальним і оббрехав його з-під захисту куща.

Дорану та Хіята хлопці наздогнали тоді, коли вони встигли дійти до будинку і дівчина безуспішно намагалася відтягнути водника від порога.

— Ось зараза, — захопився Лііран.

— Ти знаєш, хто тут мешкає? — запитав Ладай.

— Знаю. Наша гаряче улюблена голова Ради, — сказав Лііран. — Сюди мене теж посилали до неї. Я папірець якийсь носив.

— Ось зараза, — повторив за Лііраном Ладай.

Відступати від чужих дверей Хіят не хотів. Дорана спробувала його вмовити, але він чи то не чув, чи не розумів. Хлопці схопили водника вдвох і почали відтягувати. Хіят чинив опір і намагався дотягнутися до дверей. Ладай погрожував врізати йому по фізіономії, як він колись йому, але чомусь не бив. А на найцікавішому місці двері відчинилися і з дому вийшов чоловік, що на ходу набивав трубку.

— Це він! — радісно заволав Хіят і несподівано для всіх осів на землю.

— Ось зараза, — повторився Лііран, підозрюючи, що знову потрапив саме туди і саме тоді, куди і коли потрапляти було не варто.

— Що з ним? — з цікавістю спитав чоловік і сів поруч із Хіятом.

— А що ви робили у цьому домі? — навіщось спитав Лііран. Можливо тільки через те, що не уявляв, що відповісти на запитання чоловіка.