Давнє бажання

Давнє бажання

— Ось тримай!

Тоєн вліз у вікно кабінету, наплювавши на всі щити, кинув на підлогу тіло загорнуте в килим і смачно позіхнув. Атана, всупереч своєму бажанню і випитому зіллю, що бадьорить, теж позіхнула. Потім встала, вийшла з-за столу і обережно підійшла до пакунка, підозрюючи, що дурний колишній підлеглий приніс труп.

— Що це? — спитала жінка, легенько килим штовхнувши і не дочекавшись жодної реакції.

— Зберігач, ти ж просила, — заявив Тойєн і знову позіхнув.

— Мертвий? — злякалася Атана, чомусь уявивши, як цей ненормальний викопує на цвинтарі тіло Каїта і тягне до неї.

— Чому мертвий? — образився Тойєн. — Дуже навіть живий. Просто непритомний. Незговірливий хлопець попався, я на нього три замикаючі дар амулети витратив, поки він свідомість втратив. Думав уже, що доведеться бити палицею по голові. Натомість тепер я впевнений, що це саме зберігач. Він зрозумів наприкінці нашої епічної битви покликати місто і то відгукнулося. Щоправда, допомогти не встигло. На щастя.

— Епічної битви?! — не повірила своїм вухам Атана.

Що цей придурок накоїв?

— Все гаразд, — широко посміхнувся Тойєн і почав постукувати по долоні люлькою. — Я перебільшую. Насправді я почекав, поки хлопець засне, і спробував його тихенько викрасти. А він, зреагувавши на перший замикаючий амулет, замість того, щоб знепритомніти, чомусь прокинувся. Довелося використати ще два. Добре, він одразу не зрозумів, що відбувається, а потім було пізно.

— Ти знущаєшся з мене?!

— Ні, — серйозно відповів чоловік і зітхнув. — Ти ж сказала, що зберігач тобі, потрібен негайно. Ось я його й приніс.

— Точно знущаєшся, — вирішила Атана і сіла на підлогу, поряд із загорнутим у килим тілом.

— Я б на твоєму місці там не сидів, — задумливо сказав Тоєн. — Цей хлопчик дуже небезпечний. Ймовірно, навіть небезпечніший за свого тата. Сильніший. Причому, в нього якась дивна сила. Мов у нього дві стихії, тільки друга якась нестандартна. Я таке жодного разу не відчував.

— Що ти несеш?! — роздратовано спитала Атана, запідозривши, що дурний колишній підлеглий вирішив її таким чином розіграти.

— Я вже все доніс. А тобі краще сісти подалі. Тому що я не впевнений, що мої замикаючі амулети змогли повністю нейтралізувати ту другу стихію. Та й у будь-якому разі надовго їх не вистачить. Так що краще сядь подалі і виріши, що ти тепер робитимеш зі своїм зберігачем. Навіщось ж він тобі був потрібен. І думай швидко. Поки не прибіг його опікун. Або те дівчисько. Навіть не знаю хто з них небезпечніший у розлюченому стані.

Атана обхопила голову руками та спробувала подумати.

У що цей ідіот її втравив? І навіщо? Адже він спеціально це зробив. Адже він міг просто вказати на зберігача, а він притяг його сюди. А ще якогось опікуна приплів. Небезпечного.

Опікуна?

— Тоєн, кого ти мені притяг? — роздратовано спитала голова Ради.

— Зберігача, — широко посміхнувшись сказав чоловік. — Того, якого ти вимагала, до того ж, негайно.

— Як зберігача звуть.

— А ти розгорни килим, і дізнаєшся, — весело запропонував Тоєн.

— Розгорнути? — Не повірила своїм вухам Атана.

— Не бійся, там ще мотузки. Багато мотузок. Для тебе старався, навіть бантики в'язав. Щоб було гарно.

— Бантики?!

— Ага.

Атані захотілося його придушити. Натомість вона присунулася до тіла в килимі і почала розв'язувати мотузку, що не давала килиму розвернутися.

— Ти ідіот, — тихо вичитувала вона колишнього підлеглого. — Втім, це я завжди знала. Ти дуже сильний та талановитий ідіот. Цілковитий ідіот. Тому що тільки цілковитому ідіоту могло спасти на думку тягти містом тіло в килимі.

— Та не турбуйся, ніхто не бачив, — безтурботно сказав Тоєн. — Я його ніс садами, городами та дахами. Тебе зараз турбувати мають не випадкові свідки викрадення. Тебе мусить турбувати його опікун. І те дівчисько теж. Вони якраз про викрадення знають.

— Звідки?

— Я їм вісників послав.

— Що?!

— Не кричи на мене! — зажадав Тоен, а потім так само безтурботно пояснив: — Я просто подумав, що опікун і те дівчисько зможуть у разі чого заспокоїти нашого викраденого. Опритомніє він не в найкращому настрої. Тож буде краще, якщо він одразу побачить людей, яким довіряє.

— Ідіот! — гаркнула на чоловіка Атана і продовжила сердито смикати мотузку, яка не піддавалася.

Тойєн трохи поспостерігав, а потім подав ніж, яким голова ради піддівала печатки на офіційних листах, щоб не ламати їх.

З ножем боротьба з мотузкою пішла веселіше і закінчилася беззаперечною перемогою Атани.

— Навіщо ти його взагалі замотав у килим? — спитала жінка, намагаючись цей килим розвернути.

— Так надійніше, — сказав Тоєн і постукав себе по лобі люлькою. — По собі знаю. Саме в килимі повністю втрачаєш орієнтацію. Бо навіть рух повітря не відчуваєш.

— Ти ідіот, — повторилася Атана і нарешті витрусила тіло з килима.

Втім, вона вже здогадалася, кого побачить. І Хіят з напрочуд умиротвореним виразом обличчя не став сюрпризом. Та й Ільтар мав рацію. Якби не вбила собі в голову, що Таладат приніс цю дитину звідкись з материка, забравши її звідти через зелені очі, то давно б про все здогадалася. Якщо не вдивлятися в деталі, то Хіят на Каїта не тільки очима схожий. Та він такий самий нахабний і самовпевнений. Тільки Каїт був не настільки галасливим. І взагалі... Хіят весь час опинявся в центрі подій, ніби йому хтось підказував, ніби його спрямовували. Саме місто направляло.

А одна начебто доросла тітка не звернула на це уваги. Тому що досі вірить у казки про неймовірно удачливих бовдурів, на яких одкровення з небес падають чи не на кожному кроці.

А ще Тоєна ідіотом назвала. Він, схоже, одразу здогадався. І Ільтар одразу все зрозумів. І, напевно, не лише вони. Добре хоч у Раді засідають не такі спостережливі люди, точніше, люди впевнені у своїй геніальності та всезнайстві настільки, що не зможуть вчасно засумніватися та зрозуміти.