Іще одна сумна історія

Іще одна сумна історія

Наступного дня, мабуть, додумавшись до чогось уночі, Хіят вирішив іти в рідне селище діда Дорани. Щоб знайти пустельницю, яка живе в печері, і поставити ще й їй кілька питань. Дорану він брав із собою, вона там була і знала, де вона знаходиться. А Ладаю, Ліїрану і Таладату треба було всіма силами приховувати їхню відсутність у місті.

Поки Хіят плутано і багатослівно пояснював навіщо це все потрібно, Він теж йшов ставити питання. Людині, яка переконала його в обраності та особливості. Для хоробрості вогневик випив, через що шлях його був непростий і сповнений перешкод. То щось під ноги потрапляло, то вулиці та провулки кудись зникали, а потім узявся звідкись міський мур. Хлопець від засмучення кілька разів його штовхнув і сів, притулившись до нього спиною. Вирішив відпочити, подумати та згадати правильну дорогу. Яскраве сонце підігріло алкоголь у його крові, збільшило його силу, і Він заснув. Снилася йому непроста розмова, співрозмовник, що кається, і власна велич.

Тойєн сидів на горищі будинку Атани в центрі ритуального малюнка. Не просто так сидів. Він шукав. Перебирав струни, що ведуть від людини до людини і намагався знайти серед них ту, яка звучатиме так само як місто. Або дуже схоже. Друге навіть ймовірніше, враховуючи, що зберігач новачок і повністю налаштуватися навряд чи встиг.

Сидів він так довго, нарешті виявив щось схоже і вже збирався вставати, коли струна зникла. Випарувалася, наче її ніколи й не було. Наче йому здалося. Чи зберігача саме в цей момент вбили, чи він пішов з міста, причому через портал.

Про це слід поговорити з Атаною. Хто, як не вона має знати хто і коли користується портальною аркою, у кого в місті є портальне каміння, і чи існують інші арки, крім офіційної міської?

— Ні, через ворота ми не підемо.

Хіят заперечливо похитав головою і широко посміхнувся Таладату.

Опікун сумно зітхнув.

— Гаразд, — сказав. — Якщо ти вважаєш, що без розмови з якоюсь божевільною тіткою не обійдешся, я покажу, де вона.

— Тітка? — здивувався Лііран, який міркував, як приховати відсутність у місті аж двох підлеглих хоча б від тієї ж Атани. Особливо, якщо вони терміново знадобляться.

— Портальну арку, — пояснив Таладат і зітхнув. — Ходімо, вона в саду, в альтанку вбудована. Якщо не знати, нізащо не знайдеш. Далеко через неї не потрапиш, натомість у неактивному стані навіть пошукові артефакти її не бачать.

Альтанка знайшлося в самому зарослому кутку саду. Причому, вона заросла шипшиною, тож пробиратися до неї було тим ще задоволенням. Спалювати шипшину Таладат заборонив, не забувши вимагати з присутніх ще одну клятву, що вони нікому не скажуть про портальну арку.

Виглядала альтанка непрезентабельно. Вона була з якогось білого каменю, місцями вищербленого і позеленілого. Дах прогнив і обвалився всередину, так що перш, ніж будити арку, довелося витягати назовні трухляві дошки та биту черепицю.

Портальна арка з'явилася як тільки Хіят торкнувся каменю і побажав її побачити. Вона зіткалася з зеленого світла, трохи похиталася і спалахнула жовтим.

— Готово, — сказав Таладат. — Тепер дівчині потрібно уявити місце, куди вам потрібно, і ви саме там опинитеся.

— А назад? — спитала Дорана.

— Якщо протягом двох днів прийдете в точку виходу, одразу перенесетеся сюди. Довше слід не тримається.

— А якщо хтось інший туди забреде? — запитала дівчина.

— Нічого не трапиться.

Таладат їй усміхнувся і підморгнув. Поплескав по голові задумливого підопічного і порадив поспішити. Тому що в активному стані арку можуть побачити.

Хіят з Дораною поправили сумки, з усіма попрощалися та й пішли.

Вийшли вони біля зарослих чагарником руїн. Хіят спіткнувся об камінь, обізвав його і озирнувся.

— Це з іншого боку від печер. Просто тут дуже рідко хтось буває. Це, — вона вказала на рештки стіни, — колись було будинком одного дивака. Він вважав себе великим магом і постійно проводив якісь експерименти, ось його й змусили оселитися подалі від людей. Як виявилося, не дарма. Якось його будинок просто розлетівся на шматки. Дах майже долетів до селища.

Хіят кивнув.

— Ми можемо обійти селище, але це буде довго, або йти через нього, — сказала Дорана. — У першому випадку, з одного боку селища доведеться брести по яру із заболоченим дном, з іншого весь час зсуви та обвали трапляються, як маги схил гори не зміцнюють. Там навіть гірські цапи ноги переламають. З іншого боку, чужинцям у селищі не здивуються. Сюди часто приїжджають за шкірками сірих білок та за заготовками для амулетів із камінь-дерева. Через це камінь-дерево селище тут і з'явилося.

— Тебе впізнають, — упевнено сказав Хіят.

— Та й нехай. Впізнають, скажу, що мене дідусь прислав за чимось йому потрібним. А ти за мною поплівся.

Хлопець кивнув.

До селища вони вийшли вдало. За два кроки знайшлася дірка в огорожі паркані з колод. Діра була кимось акуратно випиляна, закрита досить важким щитом і замаскована колючими кущами. Дорана пояснила, що через цю дірку мисливці носять шкірки, які хочуть приховати від голови поселення, який вважав, що всьому має бути облік і з усього потрібно вимагати податки. Десь ще, за чутками, були підкопи, але де дівчина не знала де. А дірку зовсім випадково знайшов один із її братів, коли гостював у діда. І чому її досі не знайшов цей голова селища для Дорани було загадкою. Може, не особливо хотів?

Вибравшись із кущів Дорана повела Хіята найкоротшою дорогою по вулиці, що перетинала селище з одного кінця до іншого. Але зовсім забула, що на півдорозі вони потраплять на базар, на якому продавалися ті самі заготівлі. Хіят товаром зацікавився і вони витратили багато часу його розглядаючи. Водник вибирав заготівлі довго та вдумливо. Крутів кожну в руках, нюхав, клацав по них пальцем і навіть намагався гризти, на що продавці дивилися зовсім несхвально. Купив він з десяток дрібних і дві величиною з чоловічий кулак. Навіщо вони йому знадобилися сказати, відмовився.