Ритуал

Ритуал

День, що почався з чергового випробування для кандидатів, пройшов досить нудно. Вельда була тиха, втомлена і якась прибита. Причому настільки, що бібліотекар який заглянув позбавити Ладая від хихикання заодно повернув їй здатність розмовляти. На диво, дівчина навіть подякувала. Чи то покарання так на неї подіяло, чи загальний стан.

Супроводжуючих Вельда відпустила ближче до вечора, зізнавшись, що їй чомусь було страшно сидіти практично на самоті. Страшно їй бути не перестало, але чекати невідомо чого набридло. Тому вона вирішила, що спатиме. Чого побажала і групі Ліірана Вує.

Всі розбрелися хто куди. Хіят зголосився проводити Дорану до будинку, не уточнюючи якого, але зробити це не зміг. Звідкись вискочив змилений Ніч, схопив дівчину за руку і, практично кричачи щось про дідуся, що раптом нагрянув, потяг її за собою. Тож побажання Вельди збулося. Хіят вирушив до будинку зберігачів на самоті і ліг спати досить рано, маючи намір витратити на сон всю ніч. Тим більше, сон був гарний, яскравий і радісний, як мозаїка для дітей. Хіят блукав зі шматочка в шматочок, милувався краєвидами, розмовляв з водою, і, здається, навіть із ящіркою, що грілася на сонечку, хоча в останньому впевнений не був.

А потім, ламаючи краєвид, як паперову ширму, у сон увірвалася велика біла змія. Вона сердито зашипіла, махнула хвостом, змітаючи все те, що не зруйнувалося одразу, і задоволено видихнула, коли довкола залишилося тільки нескінченне зоряне небо.

— Спспиш, — зашипіла гадина Хіяту в обличчя. — Піддався, приспали. Сподобалось. Бездара. Та дівчинка і то заснути не змогла, а ти спишшш!

— Сплю? — чомусь здивувався Хіят.

Адже справді, у цьому сні було щось неправильне. Сон глушив якийсь важливий звук.

— Прокидайся! — гаркнула змія, і Хіят скочив на ліжку.

Хлопець сидів, важко дихаючи і намагаючись щось розгледіти у темряві за вікном. Було дуже тихо, дивно тихо. Ні вітру не чути, ні комах. Тиша якась гнітюча, що давить. Від цієї тиші вухам боляче. При цьому Хіят був впевнений, що тиша приховує звук. Дуже важливий звук.

— Та що це таке? — спитав невідомо у кого хлопець і потягся до стихії.

Ілюзії насправді зруйнувати легко, якщо знаєш, що вони є. І не важливо, на зір, слух чи тактильні відчуття ці ілюзії впливають. Черпаєш чисту силу і ні в що не оформляючи, кидаєш її перед собою. Головне в цій справі не переборщити, бо так можна і будинок знести. І весь його захист не допоможе.

Світ струснуло. А може, струснуло будинок, і Хіят зрадів, що спати вирушив саме тут, сам не розуміючи, чому. Можливо, підсвідомо сподівався, що прийде одна руда дівчина.

Якби він щось подібне створив у будинку опікунів, Діла могла прокинутися та зацікавитися, чим він займається. І добивалася б пояснень, доки він не відповість, байдуже, правду, або придумавши щось більш-менш підходяще.

Тиша, на жаль, після зустрічі з чистою силою нікуди не поділася. Вона стала навіть гучнішою, чи що? Якщо, звичайно, так можна сказати про тишу.

Хіят струснув головою і вирішив спробувати ще раз. Лише кидати енергію не в будинку, а на вулиці.

Він неквапливо одягнувся. Так само не поспішаючи вийшов, навіщось підморгнув місяцю. Дійшов до розлогого дерева, зітхнув і повторив спробу. І цього разу все вийшло. Ілюзія тиші зникла, і сад затремтів від вібруючого звуку, наче хтось бив у величезний барабан. Три удари, пауза, три удари, пауза, п'ять ударів, пауза, три удари, пауза…

Цей звук був недоречний, пробирав до кісток і ніс загрозу. Хіят глянув ліворуч, праворуч, почуваючи себе флюгером. Обернувся навколо осі і, вловивши напрямок, рвонув до джерела звуку.

Чомусь йому не спало на думку покликати когось на допомогу або сказати, що трапилося, і куди він так поспішає.

Він тоді взагалі ні про що не думав.

Просто біг. Бо відчував: якщо запізниться, виправити вчинене буде дуже складно.

Місто вело і підштовхувало. Намагалося підтримати і чогось боялося. Будинки шепотіли з вітром і обіцяли допомогти. Казали, що віддадуть усе накопичене стінами за день тепло, поділяться пам'яттю та пожертвують своєю міцністю. Аби це допомогло впоратися з тим чужим, яке несе загрозу, яке намагається прорватися у світ. Яке сюди звуть і ведуть, вибудовуючи для нього дорогу з крові та сили.

Хіят уже майже нічого не бачив, все місто злилося в розмиту пляму, наче на нього обрушилася злива небувалої сили. Але бачити було не обов'язково. Його вели дар та місто. Він повертав, біг, перестрибував. Поспішав... і був зупинений несподіваним чином. Хтось схопив за каптур і різко смикнув назад.

— Заспокойся! — закричали у вухо, коли Хіят спробував підвестися й побігти далі. — Та прокинься ти!

Щоку обпекло ударом, потім ще одним і ще. Потім на голову пролилося щось холодне, що пахло дубовим листям, і Хіят справді прийшов до тями. З подивом виявив, що сидить посеред вулиці, прямо перед поворотом у глухий кут, у який колись давно його загнали хлопчаки, які не бажали битися по одному. І звук, що вібрує, доноситься саме звідти, і скло в вікнах тремтить у такт, а людей не видно. Мовби всі померли, або сплять безпробудним сном і бачать барвисті навіяні ілюзії.

— Отямився? Молодець.

Хлопець озирнувся і побачив Ільтара, що стояв за спиною. Незвично серйозного та зосередженого Ільтара з флягою в руках.

— Таку настойку на тебе перевів, — поскаржився чоловік. — Добру. Думав відпочину з нею, а воно ось як.

— Мені треба туди, — показав на глухий кут Хіят і спробував стати на ноги.

— Сидіти! — наказав Ільтар. — І уважно слухати.

— Що?!

— То! Не можна бігти стрімголов, не знаючи, з чим доведеться мати справу, — добродушно пояснив Ільтар. — Особливо туди, звідки смердить кров'ю та небезпекою.

— Але…

— Встигнеш, це довгий ритуал. Зараз слухай.

Хіят кивнув.

— Там намагаються покликати немертве, — пояснив Ільтар і сплюнув. — Намагається закликати цю пакість ідіот, який уявив, що зможе її втримати.