Стихія води

Стихія води

— Тут доведеться пірнати, — сказав Хіят і Дорана тяжко зітхнула.

На даний момент їй самій було вже незрозуміло, на що саме вона розраховувала, втікши з бібліотеки. Але на що б не розраховувала, повівся Хіят все одно непередбачувано. І її саму повів до тих зелених черепах, якими він лається.

Ні, спочатку вони тихо і мирно йшли містом. Потім чомусь повзли якимсь лазом, ігноруючи істерично гавкаючого пса. Не встигла дівчина встати на ноги і обтрусити коліна, як Хіята понесло в чийсь зарослий сад. За садом виявились кам'яні уламки та схожі на руїни гігантської будови скелі.

Хлопець цілком упевнено пройшов між кам'яними уламками, допоміг Дорані протиснутися в досить вузьку щілину чи між скелями, чи в скелі. Підтвердив, що чутно саме шум прибою і повернув праворуч. Так вони й дійшли до того, що дівчина прийняла за велику калюжу і куди треба було пірнати.

— Хіят, навіщо? — спитала Дорана, спостерігаючи за тим, як він роззувається.

— Інакше туди не потрапиш, — загадково посміхнувся хлопець. — Не турбуйся, плисти недалеко. Можна навіть не пливти, просто схопитися за край і затягти себе. Ладай завжди так робить, а потім виринає, як жаба.

Дівчина зітхнула та зняла взуття. Якщо вже вогневик там пірнав, то їй боятися нема чого. Начебто.

Вода в калюжі була тепла та приємна. Якби не несподівана глибина, дівчина там би сіла як у ванній і просто сиділа, поки не набридне. А що? Тихо, спокійно, ніхто не ходить поруч, ніякі діти не кричать і море заколисує б'ється об скелі.

— Треба було взяти купальник, — пробурмотіла Дорана, спостерігаючи, як Хіят плаває. Ні штани, ні сорочка йому в цій справі ні крапельки не заважали.

— Ось тут, — сказав хлопець, торкнувшись долонею темно-коричневої скелі, схожої на перекошене праворуч ікло.

І пірнув.

Назад він так і не виринув, хоча Дорана чекала досить довго.

Дівчина знову зітхнула. Для чогось розгладила штанину на коліні і полізла у воду. Сидіти поруч із калюжею, хай і глибокою, бовтаючи в ній долонею було якось безглуздо. Особливо сидіти в компанії двох пар взуття. Чоловіча пара взагалі радувала. Чи Дорана втопила когось і тепер чекає, чи не спливе труп раніше часу. Чи то вкрала взуття і тепер не знає, що з ним робити.

До скелі Дорана допливла досить швидко. Трохи там побовталася і несподівано для себе потрапила ногою в порожнечу там, де чекала намацати камінь. Трохи подумавши, дівчина вирішила пірнати.

Під водою опинився ще один лаз. Ширше, ніж той, у якому Дорану сьогодні вже обгавкав собака. І на щастя, коротше. Вона навіть засумніватися не встигла, як скеля закінчилася і можна було виринути, виявивши себе в іншій калюжі, набагато скромнішій за розміром.

Місце справді виявилося красивим. Така собі кам'яна чаша, в яку море час від часу доливало воду. Вона з шерехом зривалася зі скелі навпроти дівчини, просочувалася між камінням, збиралася в невеликі озерця і струмками бігла до світлого каменю, що лежав на боці, де й зникала. Дорана навіть до цього каменю сходила, настільки цікаво було, що там трапляється з водою. Виявилося, що прямо перед каменем є вузька щілина, з якої тягнуло холодом. Напевно, там якесь підземелля.

Поки Дорана спостерігала за водою, вивчала чашу і зазирала в калюжі, Хіят сидів, закинувши голову, і жмурився на сонце, мов задоволений кіт.

— Шкода, що тут немає піску, — сказала дівчина, сівши поряд.

— Жорстко? — співчутливо спитав хлопець.

— Незвично.

— Ага, — сказав він і похитав головою. — Те, що незвично добре. Легше вловити.

— Що вловити?

— Поклик води. Я казав, що його тут дуже добре чути. Настільки, що Ладаю тривалий час тут було дуже незатишно. Адже він вогневик. А мені, навпаки, добре. Моя внутрішня стихія заспокоюється, енергії набираюся, та й взагалі… Спокійно мені тут, немов це найбезпечніше для мене місце в усьому світі. Коли мене в дитинстві ображали, я приходив сюди думати і багато чого розумів.

— А знайшов ти це місце як?

— Мені Таладат показав. А йому один його друг, схоже — мій батько.

— О, — тільки й змогла сказати Дорана.

— Я його ніколи не бачив, — сказав Хіят, щось уловивши в цьому вигуку. — Навіть портретів не бачив. Діла каже, що в мене очі такого ж кольору, як і в нього, і взагалі, я дуже схожий на нього. Тільки кольори інші. Він був блідий, ніж я, і волосся у нього було майже чорним.

— Я бачила портрет, — зізналася Дорана, яка поки Хіят не сказав, жодної схожості на той портрет не бачила. — Там такий вираз обличчя… у тебе такого не буває. До людини з того портрета я б підійти боялася.

— Який вираз обличчя?

— Відчужений. У тебе теж відчужене лице найчастіше, але в нього по-іншому. Як би це пояснити? У тебе відчужене, бо ти витаєш у далеких далечинах. Тебе можна розворушити, за носа смикнути…

— Копняка відважити, — добродушно підказав Хіят.

Дівчина пирхнула, але погодилася:

— Напевно. А ось дивлячись на той портрет, я дуже яскраво уявляла, як би обминала померлого зберігача по широкій дузі і навшпиньки. Тому що таку людину краще не чіпати. Він як крижаний принц, торкнешся, і сама замерзнеш.

Хіят чомусь кивнув. Потім усміхнувся.

— Потрібно і мені подивитися.

— Подивися, — милостиво дозволила Дорана. — Я взагалі не розумію, як ти міг не побачити його раніше. У музей усіх школярів водять.

— Якось, — знизав плечима хлопець. — Я музеї не люблю. Там пахне недобре. Старим пахне, чужим, неживим. А ще там багато злих речей, які краще закопати чи спалити. Я якось про це сказав, і мене вигнали.

Дорана хихикнула, нервово.

— Це, мабуть, твій дар, той, який бабський, — сказала якомога розважливіше, хоча хотілося ставити безглузді запитання й глузувати.

— Напевно, — не став сперечатися Хіят

Посиділи, трохи помовчали. Хіят про щось думав. Дорана спостерігала за відблисками на воді і безглуздо турбувалася про те, як сушитиме одяг і чи знайдеться взуття біля тієї калюжі, де зараз лежить. Потім вирішила, що непокоїться зовсім не про те. Та й воду треба спробувати почути, якщо вже потрапила в місце, де її чути дуже добре.