Старші брати

Старші брати

Вранці Ліірану почало здаватися, що йому все наснилося. А що, прокинувся у своєму ліжку. Під двері ручки спинка стільця засунута — захист від нетверезих наречених. За вікном пташки цвірінькають, сонце світить. Час ближче до обіду.

Все зіпсував вісник, який приніс вказівку про те, що Ліірану слід знайти Хіята і притягнути його до Даріне Атани. Причому зробити це слід було якнайшвидше.

Довелося розпрощатися з блідими та нещасними нареченими, які вже були не раді, що вплуталися в авантюру діда, та й не сильно розуміли, як і для чого вплуталися. Пообіцяти мамі в черговий раз добре харчуватися та більше відпочивати. Вислухати настанови діда. І, нарешті, вирушити на пошуки підлеглого.

Втім, шукати його довго не довелося. Він був у батьківському домі. Такий же блідий, як наречені, що страждали похміллям, але підозріло життєрадісний.

Дорана знайшлася там же. Вона діловито мішала якісь ліки і вголос розмірковувала про те, що їй скажуть рідні, якщо виявлять, що вдома вона не ночувала. А там ще й мотузка із вікна звисає. Загалом, втекла дочка, напевно, до чоловіка. І спробуй їм довести, що спала з цим чоловіком у різних кімнатах. Та й залишилася з ним в одному будинку на випадок, якщо йому знову стане погано. У своїх силах як лікаря Дорана була невпевнена. Вона швидше грала в медика, ніж займалася всерйоз. І їй було не дуже зрозуміло повністю чи ні здоровий Хіят.

Лііран поспішив порадувати Хіята звісткою про те, що він потрібний найдобрішій та наймудрішій. Причому, прямо зараз. Хіят сумлінно зрадів. Посмішка в нього згасла, змінившись підозрілою задумливістю. Погляд став розсіяним. Загалом, образ для зустрічі з Дарине Атаною що треба.

— Цікаво, чому їй знадобився саме ти? — спитав Лііран, добре розуміючи, чому.

— Мабуть, сліди знайшли, — потойбічним голосом обізвався Хіят. — Гаразд, ходімо. Чим довше вона чекатиме, тим сильніше буде злитися.

— Тобі видніше, — кивнув Лііран.

Дорана швидко покидала свої ліки в сумку і заявила, що теж іде. Мовляв, вона медик, і це її священний обов'язок.

З хати вони вийшли не таючись і не ховаючись. Люди не звертали на них уваги, ніби їх тут не було. Ліsран позаздрив. Йому б таке вміння знадобилося.

І до найдобрішої і наймудрішої дійшли швидко, причому з кожним кроком Хіят все більше приходив до тями і ставав схожим на придурка. Цьому вмінню Лііран теж позаздрив. Вмів би він так, і цілком можливо, срібний ланцюг дістався б комусь іншому.

Даріне Атана зустріла їх задумливим поглядом. Причому, що дивно, найдовше вивчала Ліірана. Він навіть товаром на прилавку почував себе. Злегка зіпсованим товаром, чию зіпсованість торговець замаскував.

— Так, — сказала найдобріша і наймудріша.

— Доброго дня, — ожив Хіят і посміхнувся. Широко-широко, як наївне дитя.

Атана відповіла йому схожою усмішкою.

— Хіят, ти здогадуєшся, чому я тебе покликала? — спитала голова Ради.

Хлопець похитав головою, мовляв, причин може бути безліч. Починаючи з перепису населення, і тоді в цьому кабінеті невдовзі побуває кожен мешканець міста, і закінчуючи надсекретним завданням у чужому місті.

Атана знову усміхнулася.

— Що ти робив учора вночі біля стіни?

— Якої? — уточнив Хіят, що встиг за ніч побувати біля багатьох стін. А вже повз скільки він просто пройшов, і сказати страшно.

— Міської. Біля порту, — уточнила і знову посміхнулася.

Ліірану чомусь подумалося, що вона Хіята сьогодні зжере. Причому, повністю, навіть кісток не залишиться.

— А, — байдуже озвався хлопець. — Я там з енергетичною лінією стикався. З водяною лінією сили.

Найдобріша і наймудріша скрипнула зубами. А потім знову почала посміхатися.

— З лінією сили? — перепитала якимось дивним тоном. — А іншого місця ти не знайшов?

— В іншому місці я б не дотягнувся. Я поки що маленький, — пояснив Хіят і теж посміхнувся.

— Не дотягнувся? Маленький? — недовірливим тоном перепитала найдобріша і наймудріша. — Маленький?! Навіщо тобі лінія сили, бовдур?!

— Як це навіщо? — здивувався Хіят. — Там же енергія. Якщо вміти працювати з енергетичними лініями… це такі можливості! Навіть якщо зараз мені не потрібна енергія, це зовсім не означає, що вона мені не знадобиться завтра. Або післязавтра. Або після-післязавтра. Або ще колись.

Лііран підозрював, що вигляд у нього такий самий захоплено-ошелешений, як і в Атани. Просто причина інша. Це ж треба, і не збрехав, і правди не сказав.

— Ти! — практично загарчала голова ради. — Хто тобі дозволив? Та як ти взагалі додумався?! Не смій більше нічого подібного робити!

— Гаразд, — легко погодився Хіят.

І, напевно, знову не збрехав. Щось подібне йому доведеться робити нескоро. А якщо буде робити щось інше, то воно інше, навіть якщо не менш небезпечне.

— Геть звідси! — гаркнула остаточно розлючена Атана. — На другий поверх! До кімнати двадцять сім. На вас там чекають. Усіх!

Останнє слово пролунало дуже зловтішно і Лііран запідозрив, що чекають з поганими намірами.

Хіят тільки кивнув, розвернувся і вийшов у коридор. Лііран та Дорана поспішили за ним.

У кімнаті двадцять сім на них справді чекали. Вельда сиділа в єдиному кріслі і зі злим виглядом крутила в руках мляву квіточку. Решта розташувалася на стільцях і кидала один на одного зацікавлені погляди. Що поруч із рудим непорозумінням робить група Ліірана Вує, ведучий цієї групи в принципі зрозумів. Вельда всіх зібрала, бо їй спала на думку чергова геніальна ідея щодо підкорення міста. Або на екскурсію захотілося. А може, промову про власну велич приготувала, а зачитати не було кому. А ось яке відношення до групи і Вельда мають руді хлопці підозріло знайомої зовнішності, Лііран відразу не зрозумів. А потім стало пізно.

Хлопці дружно схопилися. Декілька миттєвостей посвердлили поглядами Ліірана, так, що йому навіть незатишно стало. Потім подивилися на задумливого Хіята і переглянулися.