Декілька хвилин спокою

Декілька хвилин спокою

Дорана нарешті виспалася. Вперше з моменту, як до міста приїхали кандидати у ті, хто зберігає. Пташки-вісники не прилітали. Мама, яка відкрила посланцю, не будила. Навіть Вельда вчора не вимагала зібратися зранку біля порогу, щоб вислухати чергову промову про те, як вона стане великою і все в місті переробить.

Добре.

Дівчина потяглася, вилізла з-під ковдри і озирнулася. У кімнаті було світло, навіть надто світло, так що день давно настав. І відіспалася Дорана, мабуть, за півроку не менше. Кудись йти і щось робити їй зовсім не хотілося. Навіть їсти, пити і приводити себе в порядок не хотілося. На жаль, спати теж.

Дорана зазирнула за фіранку, переконавшись, що день за вікном у розпалі. Пройшлась по кімнаті і зупинилася біля книжкової полиці.

— А чому б і ні? — спитала сама в себе і витягла книгу у зеленій обкладинці.

Жодних питань у дівчини не було. Тому вона вирішила просто почитати, перше, що на очі потрапить. Відкрила навмання книгу і здивовано подивилася на портрет симпатичного хлопця. Цей чоловік з простуватим обличчям і трохи довгуватим носом усміхався так, що хотілося посміхнутися у відповідь. Або одразу засміятися. Бо здавалося, що поряд із цим чоловіком було б легко та просто.

Не те, що поруч із одним водником, володарем красивих зелених очей.

— Ткейме, який упіймав воду, — здивовано прочитала дівчина під портретом.

Щось вона, здається про Ткейме, що впіймав воду чула. Чи то був хтось інший, який упіймав воду? Наче той, про кого вона чула, був богом. А тут якийсь надто життєвий портрет для божества. Малювали точно з живої людини, а не намагалися реалізувати власні фантазії. І взагалі, божество з такою усмішкою? Та не може бути.

Дорана хмикнула і вирішила читати.

«Ткейме був народжений людиною. Непростою, як намагалися доводити його послідовники. Коли він з'явився на світ, магії у світі було небагато і маги були такі рідкісні, що в їхнє існування навіть мало хто вірив. І Ткейме не вірив, поки одного разу не зрозумів, що сам є неіснуючим магом.

Допитливий розум не дозволив йому забути про свій дар або відкинути його як несуттєвий. А обережність не дала розкритися раніше часу світові і дозволила пережити полювання на відьом. Коли спалювали на багатті через наклеп і найменші підозри в причетності до проклятого мистецтва, його ніхто не запідозрив. Але Ткейме все одно боявся. І йому не подобалося бути дичиною. Так не подобалося, що хотілося змінити світ.

Коли йому виповнилося двадцять п'ять років, він зустрів Скижаля, який спіймав вогонь. Точніше, немолодий і мудрий Скижаль сам знайшов його…»

Дорана ще раз хмикнула і перегорнула сторінку. Цю історію вона таки знала. Казку про чотирьох богів, які впіймали кожен свою стихію і наситили ці стихії силою для того, щоб серед людей з'явилися маги, розповідала бабуся. А їй її бабуся. І коли Дорана стане бабусею, теж розповідатиме цю казку. Тому що досі пам'ятає, яке враження на неї вона справила у дитинстві. Розділити серце надвоє і подарувати одну половину світу, щоб урятувати його, це справді гідне діяння.

На подив Дорани про життя Ткейме після зустрічі зі Скижалем було розказано небагато. Він щось вивчав і кудись ходив. А потім зустрів Тойка, який спіймав повітря. Всупереч казці, він трапився йому на шляху через вісім років після зустрічі зі Скижалем, а не одразу ж. А Йіту, що підкорила землю, він знайшов, хоч і цілеспрямовано шукав, наприкінці свого життя. І ні Скижаля, ні Тойка тоді вже не було серед живих. Зате були їхні суті, що живуть у камені, хоч би що воно означало.

— Хм-хм, — сказала дівчина, перевернувши чергову сторінку.

Йіта виявилася дівчиною недовірливою і в експерименті брати участь відмовилася. Спершу. А потім досить старий, але все ще симпатичний бабій таки задурив їй голову і отримав її дар, яким вона все одно не користувалася і якого побоювалася. І свій дар теж відокремив від тіла. І сталося те, що сталося.

Чотири стихії-суті, ув'язнені в камені, справді почали посилювати одна одну, як Скижаль колись і говорив. А от вийшло зовсім не те, на що розраховував він та його учні. Ні, своє безсмертя вони отримали, навіть Йіта, яка не підозрювала про це безсмертя, його отримала. Але у світ у вигляді людей вони повернутися не змогли. Та й сам світ кардинально змінився. Те, що раніше могло змінюватися лише повільно, протягом століть і століть, тепер могло змінитися через бажання однієї людини. До того ж тоді й так, як вона хотіла.

Деякий час у світі через це були бардак та розруха. Потім четверо безсмертних втомилися з'ясовувати стосунки, шукати винного і вирішили навести у світі порядок. Що в них досить непогано вийшло. Щоправда, витратити на це довелося майже дві тисячі років. Після цього світ не повернувся до колишнього стану. Змінювати його за своїм бажанням люди могли, як і раніше. Ось тільки з'явилося багато обмежень. І ті ж маги-водники вже не могли робити з водою, що завгодно. Щоб зробити хоч щось, їм доводилося вчитися, пристосовуватися та розумнішати. І це накладало відбиток на особистість. Коли довго підлаштовуєшся під стихію, сам стаєш схожим на цю стихію. І чим краще ти під неї підлаштуєшся, тим дивніше виглядатимеш в очах тих, у кого з твоєю стихією спорідненості немає. З іншого боку, що більше ти схожий на свою стихію, то менше в тебе обмежень у роботі з нею. Все має власну ціну.

— Значить, Хіята мені не зрозуміти, — кивнула Дорана. — Доведеться приймати таким, яким він є. Або розвивати свою воду.

Листки книги перекинулися самі собою і Ткейме, який спіймав воду, пустотливо підморгнув дівчині. Дорана чомусь пискнула і впустила книгу. Потім поспішно підняла і спробувала знайти портрет божества, щоб переконатися, що він справді може підморгувати. От тільки скільки не перегортала сторінки, так цей портрет і не знайшла. І історію про чотирьох богів, які привели у світ магію, — теж.

— Дивно, — сказала книжці Дорана.