Не до вас, і ваще щастя, що це так!

Не до вас, і ваше щастя, що це так!

Повернутись тихо і непомітно Дорані не вдалося. Втім, у хлопців це теж не вийшло, і їм було гірше. Дівчина навіть щиро подякувала Хіятові, що він не став вдаватися в подробиці, коли покликав її в гості до привидів. Бо її не розпитували. Точніше, не розпитував — роздратований чоловік, якийсь там у шостому десятку помічник Даріне Атани. Він дізнався, що дівчину просто покликали, а вона погодилася сходити, не уточнюючи подробиць про те, куди й навіщо. Обізвав Дорану дурепою і перейшов на хлопців. Їх він розпитував довго і про все. Починаючи з того, хто їм розповів про потрібну жінку, і закінчуючи тим, чому вони поперлися до привидів нікому про це не повідомивши?

Хлопці відповідали по черзі. Спокійно відповідали, багатослівно та плутано.

Хіят стверджував, що йому наснилася величезна змія і попередила, що ходити до руїн храму без жінки не можна. Помічник Атани кивав, дивився на фіолетовий камінь, підвішений на мотузку, і просив повторити це марення. Хіят повторював. Помічник знову дивився на камінь.

— Та не брешу я! — зрештою не витримав хлопець.

Помічник вимушено кивнув. Хижо посміхнувся і зажадав розповідь про те, як хлопці виганяли примар. Хлопці переглянулись та розповіли. І про те, що ритуал знайшли у книзі, розповіли. І про те, що Хіят примар виганяв уперше у своєму житті, розповісти не забули. І про те, що більшість привидів пішли самі, повідомили. І про те, що Дорана сиділа у цей час у захисному малюнку далеко від місця подій, сказали.

Нещасний помічник їх слухав, хитав головою і вдивлявся в камінь.

— Не брешете, — сказав втомлено. — Ідіоти. Ваше щастя, що зараз усім не до вас. Але, не думайте, що про цю витівку всі забудуть.

Ладай заявив, що не думатиме. Взагалі. З чим мисливців на примар і відпустили.

Залишивши непривітний Будинок Слідопитів, Дорана одразу подякувала Хіяту і поспішила додому. Потрібно було заховати книгу подалі від помічників з фіолетовими каменями та інших нехороших особистостей. А то ще Вельда з'явиться з вимогою чергової екскурсії і доведеться тягати книгу із собою містом.

Вдома було тихо і безлюдно. Навіть половиці не рипіли, а родичів ніби вигнані Хіятом привиди потягли з собою. Дівчина про всяк випадок послухала тишу, риссю пробігла коридором, шмигнула в свою кімнату і завмерла, розмірковуючи, куди б сховати книгу.

Схованок у кімнаті не було. Засовувати книгу під матрац безглуздо, якщо у мами станеться черговий напад господарності, і вона вирішить провести генеральне прибирання, ніхто не питатиме у Дорани треба чи ні чистити її матрац. Брати просто схоплять і потягнуть, поки мама лаятись не стала. А там книжка. Вони, напевно, зацікавляться.

Простіше зберігати на полиці серед інших книг. Їх ніхто із родичів точно читати не візьметься. Там, переважно, підручники, які дівчині було шкода викинути і кілька фривольних романчиків, від яких брати дружно плювалися. Чоловіки там, бачте, неправильні.

Прийнявши рішення, Дорана підійшла до полиці, зсунула книги вліво і перш ніж засунути на звільнене місце цінність у зеленій обкладинці, вирішила зазирнути в неї. Тим більше, питання було підходяще. Давно назріло питання.

— Що мені робити з Хіятом? — запитала дівчина, розкривши книгу приблизно посередині.

«… плащ із зеленого атласу та родовий знак на стрічці.

Двері відчинилися від поштовху долонею. Рієна прослизнула в кімнату, зачинила двері і засунула клямку. Погляд сам собою зупинився на скрині. Якщо її присунути до дверей, Кейхо точно не втече, не встигне. А вистрибувати у вікно на такій висоті не стане.

Рієна зітхнула, відвела погляд від скрині і зробила крок уперед, до вікна, в яке заглядав безсоромний місяць, освітлюючи сплячого на підлозі чоловіка.

Кейхо все ще ненавидів ліжка. А може, не довіряв їм. Вони для нього оманливі, мов м'яке болото. Заманюють, затягують і не пускають, коли потрібно різко схопитися. Підлога, вона надійніша. А незручності йому звичніші зручностей.

Рієна пустотливо посміхнулася до місяця і голосно тупнула.

Кейхо відреагував миттєво — злетів угору, наче намагався перетворитися на свою тотемну тварину. І завмер, дуже схожий на великого гривастого кота. І ножі, як пазурі.

— Ти? — спитав хрипко.

Рієна посміхнулася, зробила крок ще раз, щоб місяць висвітлював її повністю і відпустила плащ, в який кутався, ніби метелик у крила. Зелений атлас ковзнув до ніг, перетворившись на крихітне озеро. А великий воїн приголомшено завмер, дивлячись на оголену дівчину.

— Я виросла, — сказала Рієна і підійшла до Кейхо зовсім близько. — Подивися на мене, я виросла.

Ножі він віддав без опору. Рієна поклала їх на підвіконня, притулившись до чоловіка всім тілом, щоб дотягнутися, а потім просто не стала відсторонюватися. Тепер він не втече...»

— Та ні за що на світі! — ображено сказала книзі Дорана, зрозумівши, до чого йде справа в чоловіка, який побоюється ліжок, і дівчини, небайдужої до скринь. — Тим паче на нього не діє!

Сторінка перекинулася сама собою і дівчина прочитала:

— Нападати краще тоді, коли противник не готовий до нападу. Його слід приголомшити і перемогти перш, ніж він схаменеться.

Дорана дуже яскраво уявила, як застрибує на Хіята, одягнена в плащ на голе тіло, а той приголомшено витріщається і намагається струсити з себе божевільну дівчину. Ага, а на найцікавішому місці ще й хтось заходить до кімнати.

— А головне, де його ловити? Я голою містом бігати не збираюся!

Книжка ображено захлопнулася, прищемивши дівчині пальці. Дорана потрясла рукою, засунула книгу на полицю і вирішила піти поїсти. А заразом і подумати. Хоча б про те, чому отримала саме таку пораду. Може все залежить від того, як сформульовано питання? Запитала, що робити з хлопцем і отримала підказку. Там далі, напевно, весь процес описаний у подробицях, куди тим фривольним романам.

— Нічого, я сформулюю це питання інакше, — мстиво пообіцяла дівчина і вийшла з кімнати.