Острів жінок, що кличуть

Острів жінок, що кличуть

Ніч була гарна. Яскраве чорне небо з розсипом зірок, схоже на шовковий шарф з іскрами, який батько привіз мамі з материка. Місяць тоненьким серпом-човником плив серед зірок. Густий аромат нічних квітів — великі білі й блакитні дзвіночки, підвішені до тоненьких стеблинок, що прогнулися під їхньою вагою. Як ці квіти називаються, Дорана згадати не змогла, хоч мама говорила.

Шелестіла трава під поривами вітру. Тріщали, цокотіли і тоненько дзвеніли комахи. Білі нічні метелики-мари гронами звисали з гілок квітучої водяниці. У цього дерева квіточки, звичайно, непоказні, зелені й дрібні, зате пахнуть вони так, що й людям хочеться спробувати їх. Особливо вночі.

І серед цієї пишноти кралася вона — Дорана. Спотикаючись через уламки гілок, що ховаються в траві, які вже не один рік обіцяють мамі прибрати батько та брати. Почуваючись безглуздою і зайвою.

А ще їй здавалося, що ніхто її в саду не чекає, що вона щось неправильно зрозуміла. А якщо й чекають, то щоб посміятися, бо жодна дівчина, що поважає себе, не вирядиться опудалом і не піде посеред ночі шукати пригоди. Точніше, піде, але пригоди романтичного характеру, не кажучи вже про одяг.

Важко бути унікумом. Особливо коли хочеться бути красивою та подобатися одному водникові.

Для Доран це взагалі була дилема. Вирядишся красиво — буде незручно, хлопці вважатимуть, що це безглуздо, і вона дурепа, яка не розуміє простих слів. Одяглася зручно і непомітно, тепер почувається найнатуральнішим опудалом. І волосся, заплетене в косу, їй зовсім не йде. І взагалі.

— Ми летимо до привидів, — похмуро сказала дівчина, намагаючись налаштуватися на діловий лад.

А ніч заважала. Дуже вона була гарна. У такі ночі потрібно бігати на побачення чи гуляти вздовж моря із подругами. А вона крадеться садом, щоб полетіти невідомо куди, до небезпечного місця. Напевно, тому й почувається безглуздо.

Сад майже закінчився, коли Дорана нарешті побачила хлопців. Точніше, спочатку вона побачила жовте око, що світилося, і мало не заверещала. А потім зрозуміла, що це Ладай. Після цього зрозуміла, що темна купа поряд з ним — Хіят, який насправді сидить на колоді.

— Ось, — невпевнено сказала дівчина. — Прийшла.

Хіят підвівся, подивився на Ладая, той знизав плечима і похитав головою. Дорана чогось хмикнула.

— Летимо? — спитала тихенько.

— Спочатку йдемо, — сказав Хіят, узяв дівчину за руку і кудись повів.

Ладай пішов слідом.

Так вони дійшли до лаза, вийшли надвір, і, намагаючись не шуміти, дійшли до маленької площі наприкінці цієї вулиці.

— А тепер летимо, — сказав Ладай і покликав: — Деспо!

Величезний птах просто з'явився. Миттю назад її не було, а потім майнув силует над деревом, змусивши листя зашелестіти, вітер смикнув Дорану за волосся і на майдан безшумно приземлився оберігаючий.

— Ходімо, — покликав Ладай Дорану, що застигла в ступорі, і поспішив до птаха.

Хіят узяв дівчину за руку і повів слідом.

А Дорані чомусь стало страшно. Адже охоронці на людей не нападають. Вони можуть завдати людині шкоди лише захищаючи свого підопічного. Бити Ладая дівчина не збиралася, але страшно чомусь було попри всі розумні аргументи.

Як Дорана опинилася біля Деспо, вона згодом не могла згадати. Зате те, як Хіят підсаджував її на птаха, а Ладай страхував з іншого боку, чомусь не забула. Хоча забути цю ганьбу хотілося. Дуже.

А ось літати Дорані сподобалося. Птах підстрибнув, розправив крила і відштовхнувся від повітря. Місто провалилося вниз, перетворившись на мішанину освітлених і темних плям, а потім зникло за горами, тільки заграва була видна. Деспо летів над горами, а дівчина, вчепившись у куртку Ладая, що сидів попереду, намагалася їх роздивитися. Зрідка внизу проносилися якісь маленькі селища: одні – освітлені так, ніби там щось святкували, інші – майже зливалися з горами. Вітер тріпав волосся Дорани. З неба дивилися яскраві розсипи зірок. Місяць ліниво плив слідом за величезним птахом. А за спиною дівчини сидів Хіят і нахабно обіймав, і вона вдавала, що цього не помічає.

Закінчився політ зненацька.

Деспо різко впав униз, і Дорана не заверещала тільки тому, що подавилася повітрям. Потім птах розправив крила, і падіння сповільнилося, а біля землі він на мить завис і легко, як пір'їнка опустився.

Зі спини птаха Дорану спускав Ладай, разом зі своєю курткою, від якої дівчина відчепитися не змогла. На землі її спіймав Хіят, акуратно посадив і допоміг розтиснути пальці. Потім дав замість куртки флягу, з якої дівчина щедро сьорбнула і закашлялася, виявивши, що там не вода, а якась настоянка. Зате полегшало.

— Чому він так падає? — запитала у хлопців.

— Не знаю, мабуть, йому так легше, — усміхнувся Хіят.

— Я боюся падати, — поскаржилася дівчина.

— Ми не падали, ми летіли, — розважливо сказав хлопець.

Дорана тільки зітхнула.

Ладай забрав куртку в дівчини, вручив їй срібний листочок на мотузку — амулет нічного зору — і тепер стояв, обіймаючи птаха за шию, і щось йому казав. Хіят ходив туди-сюди, здається, навіть із заплющеними очима. А Дорана сиділа на його сумці і почувала себе дивно. Можливо через настоянку. А може, через те, що амулет підлаштовувався під тимчасову господиню, і ніч ставала все світлішою і світлішою, але в день так і не перетворювалася. Зірки були такими ж яскравими.

— Ну що? — спитав Лаяй, що підійшов до Хіята.

— Їх там багато, — потойбічним голосом відповів Хіят.

— Значить, чекаємо на ранок, — вирішив Ладай і сів поруч із дівчиною.

— Чекаємо, — меланхолійно погодився Хіят. — Сподіваюся, вони згодяться піти. Вигнати їх буде складно.

Дорана зітхнула. І в що вона вплуталася? А головне, заради чого? Заради гарних очей Хіята? Навряд чи він змінить ставлення лише через те, що вона разом із ним ходила до привидів.

Зірки дивилися з небес і весело переморгувалися. Мабуть, дивувалися дурості однієї рудої дівчини. Хоч би поторгувалася перед тим, як погоджуватися. Побачення б виторгувала. Так ні ж, у той момент навіть на думку не спало. Проте тепер можливі варіанти подій фантазія намагається видати за реальність. Вони розгалужуються і множаться, заважаючи думати про щось інше, корисніше, і не дають зосередитися на питаннях, які не завадило б поставити хлопцям. Які питання? Та не завадило б уточнити хоча б те, чому вони впевнені, що зможуть упоратися зі стародавніми привидами? У школі нічого такого не вчать. Може, Ладая його вчитель-збирач навчив? А навіщо йому?