Перше випробування

Перше випробування

Мститися Вельда мабуть вирішила самостійно, бо, як Лііран не чекав і не побоювався, його так і не покликали до доброї та мудрої за заслуженим наганяєм.

Ладай свій іспит благополучно склав, і про це більше думати не треба було. Що не могло не тішити. Руде непорозуміння і без помсти продовжувало завдавати неприємностей. Її мало не покусали собаки при спробі зайти в чийсь двір, щоб понюхати квіти, і дівча потім довго розорялося про те, що накаже спалити ці халупи і вигнати всіх собак.

Потім їй захотілося подивитись на рибний ринок. Звідти вона вискочила затискаючи ніс і обіцяючи продавцям страшні кари, за що її хтось облив водою з риб'ячими тельбухами і лушпинням. Хто облив, лишилося нез'ясованим. Плескали через паркан, за яким видно не було. А продавці та рибалки нікого не бачили і нічого не знали. Не сподобалися їм образи рудої вискочки, які вона щиро вважала рятівною правдою.

До магів-амулетників Лііран вести її побоявся. Маги це не рибалки. Ті максимум утоплять, а якийсь розлючений вогневик може спопелити і залишиться від Вельди пляма гару на землі. Тому група старанно й непохитно кружляла містом, поки претендентці не набридло, і вона вирішила повернутися додому, щоб добре відпочити перед завтрашнім випробуванням.

— Я довго її не витримаю, — похмуро сказав Дін на прощання, коли група розходилася, і Лііран повернувся до думок про розлюченого мага вогню. Якого шукати не треба, він завжди під рукою.

Вночі Ліірану наснився кошмар, у якому Дін голосно регочучи спалював Вельду. А може й не кошмар. Можливо, це був цілком приємний сон, завдяки якому Лііран чудово виспався і вранці почував себе бадьорим і готовим до звершень.

Перше випробування, яке мали пройти претенденти на титул зберігача, називалося Закликом. Звати треба було місто і сподіватися, що воно відгукнеться. Щоправда, за всю історію існування міст жодне так і не відгукнулося на перший Заклик. На другий та третій теж не відгукувалися, навіть на десятий. Рекордним мінімум вважався сімнадцятий Заклик, але до нього ще треба було дістатися і покликати перші шістнадцять разів.

Урочисто закликали місто лише вперше, після цього претенденти могли кликати хоч щодня, аби сил вистачало й бажання було.

Вельда в ранок Заклику була підозріло сонна та зла. Вона гарно одяглася, хтось спорудив їй на голові зачіску, відкривши обличчя і виставивши на загальний огляд синці під очима. На привітання групи вона відповіла млявим похитуванням долоні та зажадала йти. Мовляв, Заклик чекати не буде і раптом хтось почне першим і через це переможе.

Площа, на якій вирішили проводити цей захід, була велична і гарна. Навіть Вельда не знайшла, що там покритикувати. Площа була овальна, оточена з трьох боків будинками-півмісяцями, з четвертої знаходився парк, зі скульптурою біля воріт, що зображала древній корабель і парочку стародавніх магів, що втекли на цьому кораблі з материка на острів. Під парком, наскільки пам'ятав Лііран, були склади з продуктами та зброєю, ув'язнені в стазі. Ці склади могли знадобитися у разі війни, але поки що так і не знадобилися. На загальне щастя.

Стерта пішоходами та часом бруківка, світла в середині площі та темно-сіра по краях, виглядала чистою та ошатною. Напевно хтось наклав ілюзію. Бо ще вчора, до пізньої ночі тут торгували лоточники і стояв намет циркачів.

У центрі площі, поруч із фонтаном — великим мармуровим глечиком, що стояв на гірці каміння, лежали чотири килимки різних кольорів. До невдоволення Вельди червоний вже зайняв зухвалець Ліджес, а скандалити з ним перед натовпом глядачів, що стояли під стінами і виглядали з вікон, вона не наважилася. Довелося дівчинці задовольнятися синім. Вона сіла, посмикалась, намагаючись влаштуватися зручніше на жорсткому камені, прикритому тоненьким килимком, і заплющила очі, чи то налаштовуючись, чи почавши кликати.

Майже одразу після Вельди прийшов не дуже тверезий, проте дуже веселий Ільтар. Він усміхався, помахав глядачам величезним льодяником на паличці. Поцілував пухкеньку городянку, що підійшла до нього надто близько, велично, під регіт і улюлюкання, пройшов до килимків, і сів на зелений. Після чого став задумливо обгризати льодяник.

Запиханий Саран, одягнений у костюм родового синього кольору, прибіг останнім. Він невдоволено подивився на килимок, що залишився, яскраво-жовтого кольору, мабуть уявив, як дивно на ньому виглядатиме в своєму костюмі, але так, як вибору не було, сів на що залишилося. Вираз обличчя Сарана був настільки кислим, що серед глядачів почулися смішки.

Сиділи кандидати довго. Троє справді намагалися кликати. Ільтар явно розважався. Він поміняв позу, потім витяг з кишені крихітну подушечку, вона швидко збільшилася і була підкладена під місце, на якому він сидів. Коли льодяник закінчився, чоловік підвівся з килимка, повідомив усім присутнім, що без солодкого він не налаштується і пішов. Повернувся досить швидко, але не з цукеркою, а з пляшкою вина, білою чашкою та перченою летючою рибкою. Все це добро він поклав перед собою і далі сидів, попиваючи вино. Нікого кликати він, певне, не збирався з самого початку.

Час минав, перевалив за обід. Глядачі терпляче чекали. Дехто встиг збігати за бутербродами та іншою їжею, а може, приніс її з собою. Жаліслива городянка пожаліла худенького Калара і передала через вікно групі Ліірана по пиріжку з печінкою. Заклик явно затягувався. Хоча навіть діти вже зрозуміли, що цього разу нічого не вийде.

А потім загорлав Ліджес. Закричав так, що глядачі сахнулися, і заткнувся він тільки після того, як Ільтар відважив йому ляпас. Ліджес ще трохи посидів, мабуть обмірковуючи те, що сталося, і зомлів. Довго він без свідомості не провалявся, ще два ляпаси привели його до тями.

— Я бачив! — закричав на всю площу Ліджес і заткнувся, знову отримавши по фізіономії.

Що він там бачив, так і лишилося загадкою, але явно не відповідь міста на заклик. Посидівши і ще трохи подумавши, Ліджес підвівся і, погойдуючись, кудись пішов. Наступним здався Саран, якому сонце, що встигло піднятися високо, напекло маківку. Братам навіть довелося поливати бідолаху водою з фонтану.