Нові знайомства

Нові знайомства

Хіят похмуро розглядав кущ шипшини, в який виродилися троянди, що колись тут росли, і мовчав. Неначе оглух.

— Я розумію, що йти до Атани з історією про твої закривавлені штани, пізно. Мене засміють після того, як Ладай з'явився живим і здоровим. Але ти повинен мені пояснити. Інакше я не зможу тобі довіряти, навіть трохи. Я командир групи. А ти мені вже збрехав на пряме запитання, — переконував Лііран, ні на що не сподіваючись.

Він сам собі здавався занудливим ідіотом. Сподіватися на те, що Хіят побачить щось інше — безглуздо. З іншого боку, становище зобов'язує. Командиру групи необхідно знати якнайбільше про своїх підлеглих. На знання взагалі всього розраховують лише дуже самовпевнені особистості. Лііран таким себе не вважав. Власне він взагалі нічого не сподівався з'ясувати. Але не спитати і не вимагати не міг.

І це була ще одна причина, через яку хотілося шпурнути в найдобрішу і наймудрішу срібний ланцюг, наданий за неясні заслуги.

— Коли збрехав? — здивовано спитав Хіят. І плечем смикнув, нагадавши їздового пса з Долини Цикламенів, який попереджає, що де на нього сядеш, там і злізеш.

Але не обернувся. Кущ йому був цікавішим.

Не дуже й хотілося.

— Коли я спитав тебе про Ладая, — терпляче нагадав Лііран, вирішивши не демонструвати роздратування.

Може, у підлеглого совість прокинеться? Якщо вона взагалі там є.

— А, — байдуже озвався Хіят. — Я не брехав. Ти питав, де я його поховав, а я не ховав…

Приїхали.

Виявляється, Лііран Вує навіть питання правильно ставити не вміє. А туди ж. Командує та совість шукає. Може це зійде за причину для відмови від сумнівного щастя бути ведучим цієї групи?

Ні, навряд. Місто має проблеми. Місто перенаселене. І при цьому, у місті брак захисників, слідопитів, воїнів, шукачів та законників. Тому такі групи з новачків блукатимуть разом і допомагатимуть тим, на кого їм вкажуть, доки не визначаться зі своїм подальшим життям. Користі від цих груп небагато. Буває навіть шкода. Он учора хтось щурів на базарі намагався чи отруїти, чи втопити. В результаті, з небес обрушилося цунамі, яке смерділо. Ото торговці зраділи. Зате у юних магів якийсь, але досвід.

— Знаєш, — сказав Хіят, коли співрозмовник зневірився щось ще від нього почути. — Все насправді просто. Ти не зрозумієш. Навіть якщо в тебе буде вся інформація, все одно не зрозумієш. Тому що нездатний. Адже спочатку ти, Ладай і ще безліч людей знали одне і те саме, але зрозумів тільки Ладай. Все просто.

Висловившись, він відвернувся від куща, обдарував командира групи потойбічним поглядом і кудись пішов.

А Лііран залишився стояти і безглуздо дивитися підлеглому услід. Як покинута дівчина, яка намагається зрозуміти, чому ж її покинули.

Ось за що це йому? Комусь дуже хотілося, щоб батько мав привід для гордості? А кому? Яким найвищим силам взагалі є справа до бажань батька Ліірана Вує? І що, у тата інших бажань не було?

Ліїран глибоко вдихнув і подумки наказав собі заспокоїтися. Бо щось думки стали зовсім поразницькі. З такими думками лише самогубство чинити, а не командувати кимось.

— Заспокоїтись і зібратися, так.

Так, Ліїран не зрозуміє. Напевно не зрозуміє, навіть якщо йому розповісти про батьківський лист та змію — оберігаючу міста. Про те, як Ладай ходив до вулкана.

Просто Ладай може, не сказавши ні слова, не заручившись підтримкою, навіть не порадившись, прийняти рішення. За себе. Не намагаючись ні з ким розділити його важкість. Не розраховуючи, що хтось спробує зупинити та допомогти. Точніше, не бажаючи цього. Тому що допомогти не зможуть, і у смерті багатьох людей буде винен той, кого вони намагалися врятувати, кому намагалися допомогти. Іноді краще просто промовчати.

А з містом у тих, хто зберігає все ще гірше. Тут хто б не радив, чого б не вимагав, розділити відповідальність потім не захоче, а захотів би — не зможе. І винний завжди буде тільки зберігач.

То навіщо, в такому разі, вони всі потрібні? Щоб стримувати та не дозволяти робити дурниці? А хто сказав, що їхні поради набагато розумніші? Місто знає, що йому потрібне, а всі ці порадники — ні.

Це Хіят зрозумів якось відразу, коли прийшов до тями в лікарні і виявив, що окрім Ладая, який знову намагається померти, в кімнаті купа сторонніх. Лікарі. Вони намагалися зрозуміти, як привести до тями пацієнтів, радилися. А Хіят уявив, що зараз встане і спробує їх умовити відійти від Ладая. Бо бачив там, поряд із гранню, як його тримає Деспо. Довго не втримає. Потрібно негайно поділитися силою, якою з самим Хіят поділилося місто.

Ото встане і скаже. І що буде далі?

Правильно. Будуть розпитування, вимоги доказів, демонстрація недовіри та заклики когось вищого, щоб той дав чи не дав дозвіл на сумнівні експерименти. Купа втраченого часу та непотрібних пояснень, навіть якщо вищий дозволить. А якщо не дозволить?

Хіят тоді не став ризикувати. Полежав, не розплющуючи очей. Підготувався. Полоснув по кисті викликаним мечем, точніше ножиком, меч там був явно зайвим, тому легко підлаштувався під потрібні параметри. А потім водник просто пішов повертати друга у світ живих.

І вийшло. Завадити ніхто не встиг.

— Ей, ти! — неввічливо гукнув хтось за спиною.

Хлопець зупинятись і обертатися навіть не подумав. Мало кого там звали. Голос незнайомий, дитячий. А якщо потрібний саме він, наздоженуть.

— Я тобі кажу!

Хіят ішов далі. Не подобалися йому неввічливі діти.

А потім перед ним, наче з-під землі, виріс високий, широкий мужик і зупинив, упершись долонею в чоло. Хлопець здивовано глянув на це явище. Відступив на крок і спробував чоловіка оминути.

— Стояти! — скомандувала дитина.

З тупотом пробіглася дерев'яним настилом над водостоком і в два стрибки опинилася поряд із мужиком. Дівчинкаа. Малявка. Худенька, на вигляд років десять, зате нахабна, відразу зрозуміло. І вираз обличчя такий, ніби вона богиня, що зійшла до неприємного їй смертного, після його довгих і завзятих молитов.