Битва

Битва

— Дивно він виглядає, — задумливо сказав Дін, дивлячись на щось поверх голови Ліірана.

Командир групи обернувся і побачив Хіята. Дивною в його образі була зачіска. Волосся стало коротшим, причому якось нерівномірно. Здавалося, частину волосся хтось видер, другу частину вкоротив, а решту залишив рости, як хочеться. От і стирчала ця краса на всі боки неохайним воронячим гніздом.

— Може, він із дівчиною посварився? — припустив Тіян.

— Треба уточнити, з якою, — кивнув Калар. — Щоб триматися від неї якнайдалі.

Дорана чомусь голосно пирхнула.

Хіят обвів натовп, що зібрався в Загальній Залі, розсіяним поглядом, знайшов свою групу і впевнено до них попрямував. Лііран обурено спостерігав за тим, як люди розступаються перед недбалим підлеглим, і відвернувся. Йому ніхто дорогою поступатися і не подумав, доводилося просити і просочуватися повз. Прикро якось.

— Хто тебе так? — насамперед запитав Калар, помилувавшись зачіскою Хіята ще й поблизу. Мабуть, жадав дізнатися про ім'я небезпечної дівчини.

— Я сам. Точніше, вогонь, — водник зобразив незрозумілий жест і посміхнувся.

— Вогонь тобі мстив за щось? — хмикнув Калар.

— Наче ні, — якось не дуже впевнено сказав Хіят і знову посміхнувся.

Лііранові захотілося його стукнути. Бажано чимось важким та по голові. Адже, напевно, у щось вляпався і приховує. А потім, коли ця таємниця спливе, питатимуть із ведучого групи. Бо повинен, зобов'язаний і так далі.

Допитати підлеглого Лііран не встиг, щоправда, і не розраховував до чогось допитатися.

Спочатку з'явилися слідопити, на чолі з Кояном, що явно не виспався. Вони притягли з собою ще одну мапу і почали діловито чіпляти її на стіну. Натовп мовчки спостерігав.

Мапа виявилася, як мапа. Зелений і коричневий — гори. Біла точка міста та синя облямівка моря навколо острова. Що там треба виглядати, ніхто так і не зрозумів, та й мало хто намагався зрозуміти.

Потім з'явилася найдобріша і наймудріша, у супроводі помічників і кількох членів Ради. Вона обвела присутніх похмурим поглядом, кивнула якимось своїм думкам, підійшла до карти і тицьнула пальцем у якусь точку.

— Ось тут знаходиться замок ланцюжників, — сказала без жодної передмови. — Сподіваюся, всі знають, хто такі ланцюжники?

Натовп відповів невиразним гулом.

— Чудово. — Атана обдарувала присутніх багатообіцяючою посмішкою. — Тоді я повторю те, що до вас і так намагалися донести мої помічники, голови груп та навіть жіноча рада. Нам потрібні маги та мечники. Добровольці, які розумітимуть, на що йдуть, і те, що можуть дуже легко загинути. Противник буде сильним, а про його захист ходять легенди, але поки що ланцюжники не закінчили підготовку, шанси у нас все ще є. Потім їх не буде. Потім вони розорять острів і нам доведеться шукати інше місце проживання. А оскільки у нас немає того, хто зберігає, більшість піти назавжди взагалі не зможе. Нема кому розірвати зв'язок з островом.

— Кидати свій дім? — заволав хтось обурено.

— Якщо дозволимо ланцюжникам залишитися, нам доведеться, — жорстко сказала Атана. — Ми тут жити не зможемо. Ланцюжники за собою залишають пустелі, в яких ніщо не росте і всі стихії мертві. Наскільки мені відомо, життя до стихій повертається років за триста, у кращому разі. Хтось зможе стільки зачекати?

Охочих чекати не знайшлося.

— У кого немає доброго меча... Дійсно доброго, а не сімейної цінності дідуся, яка йому дісталася від прадіда! Так ось, звертайтеся до збройової вежі, меч вам підберуть. Безкоштовно. І повертати не вимагатимуть.

Пропозицію зброярів натовп схвалив.

Далі Атана розповіла, що від магів вимагається вміння створювати та тримати захист, і їх навіть забезпечать накопичувачами та запасниками. Сильними та цінними. Загалом, голова Ради, та й уся Рада загалом, готові були пообіцяти захисникам острова купу благ і пишні похорони з вічною пам'яттю у разі загибелі. Присутні слухали уважно та відмовлятися особливо не прагнули. Діватися насправді не було куди. Кидати свої будинки через якусь злу легенду? Після цього поважати самих себе буде неможливо, а вже чекати на повагу від когось іншого — поготів.

Місто стояло на вухах. Біля збройової вежі другий день похмурим морем вирував натовп з бажаючих отримати меч. Їх виявилося напрочуд багато. Дехто навіть зброю в руках ніколи не тримав, але дуже хотів захищати своє місто. Те, що користі від їхнього геройства не буде, упертих не переконувало. Хтось навіть присягався, що встигне навчитися. Втім, серед бажаючих тримати захистки порядку було не більше, і надто у багатьох думка про власні здібності була завищена. Нещасні перевіряльники проклинали свою долю і обіцяли когось вбити, якщо до них не перестануть приходити всякі дурниці з ідіотськими пропозиціями. Дурні ходити не переставали, а вбивство з незрозумілих причин відкладалося.

Хіят з цікавістю спостерігав за юрбами, що блукають туди-сюди охочих здійснити подвиг. Спостерігав із горища батьківського будинку. Сам він нікуди ходити не збирався. Меч він мав, навіть два. А тримати захист все одно ніхто не дозволить. Через вік. Внутрішніх сил поки що надовго не вистачить і майстерність тут не врятує. Тим більше, про його майстерність ніхто не підозрював.

Та Хіяту і без биття головою об зачинені двері було чим зайнятися. Він думав та планував. Уявно вибудовував партію в «Полі» і намагався знайти в ній недоліки. Перший недолік знайшовся швидко. Просто підійти до межі зіщитки замку і шпурнути в неї активатор плетіння не вдасться. Вб'ють набагато раніше. Але ця проблема вирішилася швидко. З рештою виявилося складніше. Вони ховалися.

Ще слід доробити активатори, правильно їх налаштувати, згорнути плетіння, підчепити маячки для стихій… І тренування Ладай скасовувати навіть не подумав.Братець Дорани теж, але він на щастя спіймати Хіят не зміг.

А місто мовчало, як кішка, що причаїлася. Він єдиний намагався не заважати своєму хранителю. А дрібні неприємності? Вони зачекають. Або через кілька днів перестануть мати значення. Дрібні неприємності хороші для навчання — багато зусиль, щоб з ними впоратися, вони не вимагають. Але коли є велика неприємність, витрачати на них час і сили безглуздо. Маленькі неприємності міста не з породи тих, які вміють накопичуватися та перетворюватися на щось величезне та грізне.