Підземелля та таємниці

Підземелля та таємниці

Канали зрештою налаштувалися. Зі сном було гірше. До Хіята зачастили кошмари. Довелося навіть заспокійливу настоянку у Діли красти. Від братів Дорани, які вирішили чи його вбити, чи зробити справжнім воїном, хлопець абияк ховався. Ладай із тренуваннями погодився почекати. Тож і відпочити вдалося. Начебто.

А змія з'являтися чи посилати дракона не поспішала.

Хіят спочатку навіть по-дитячому образився і ображався майже до вечора. Він ж так старався. І якби не Дорана, яка заявила незрозуміло до чого, що дівчата, які поважають себе, не бігатимуть за хлопцем, який їх із собою не кличе, так би і продовжував гаяти час. А ось завдяки рудій фурії зрозумів, що не правий. Адже змія — оберігаючий. А вони без поклику теж не з'являються.

Окрилений радістю хлопець поцілував Дорану, яку в той момент був готовий на руках носити, і бадьоренько помчав шукати спокійне місце для розмови з одним із втілень міста. Дівчина провела його зовсім очманілим поглядом, але він, на щастя, цього не помітив.

Чи, на жаль?

— Ладай, ти як Деспо кличеш? — заволав Хіят з порога.

— Так і кличу. Деспо, — спокійно відповів блондин, який читав чергову книгу, сидячи на підвіконні.

— У-у-у-у… — застогнав Хіят. — Я не про те. Як ти його викликаєш у наш світ?

Ладай відклав книгу. Сповз із підвіконня. Поправив фіранки, потім пригладив волосся.

- Ну! — нетерпляче притупнув Хіят.

Знущається він, чи що?

— Як кличу? — задумливо перепитав Ладай. — Згадую про нього. Уявляю, як картинку, а потім кличу. Подумки. По імені. Іноді кличу не подумки.

— Ага, — широко посміхнувся Хіят.

Він сів на підлогу, прямо там, де стояв. Підпер долонею підборіддя. Трохи посвердлив поглядом Ладая, потім вікно над його головою. Тяжко зітхнув і заплющив очі.

Ладай спостерігав з цікавістю, навіть не моргав. Коли фігура Хіята почала зникати за димкою, він ступив уперед. Чи щоб краще роздивитись, чи щоб утримати. Але не встиг. Димка зникла — разом із зберігачем.

— Гей! — покликав Ладай по внутрішнього зв'язку.

Відгуку не було, ніби Хіят зник не тільки з дому, а й зі світу.

— Повернися, придурок! — підвищив голос блондин.

Вимога була проігнорована. Або Ладая не почули.

Втім, яка різниця?

— От зараза, — сказав хлопець.

Він якось одразу і дуже яскраво уявив своє подальше життя без Хіята. Суцільна проблема, а не життя. Починаючи із того, де брати їжу? Починати займатися дрібними крадіжками? Щоб численні предки від сорому воскресли і прийшли висловити нащадку своє невдоволення?

— От зараза, — повторився Ладай.

Виявляється, він дуже залежний. А уявляє себе невідомо чим. На місці Хіята давно б послав себе далеко і надовго, якщо не назавжди. Просто за нахабство.

Щось упиралося в ребра праворуч. Ліва нога, здається, лежала в калюжі і штани старанно вбирали воду. А під щокою був камінчик. Маленький та колючий. В цілому, Хіяту було холодно і незручно, хотілося встати. Але тіло, як у поганому сні, не слухалося.

Хлопець довго-довго намагався поворухнутися. Спочатку вийшло розплющити очі і помилуватися сірими сутінами та нерівною кам'яною підлогою. Потім ліва рука стиснулася в кулак, а в лікті наче кульова блискавка вибухнула, підкинувши все тіло вгору. Далі пішло легше. Ще через деякий час Хіят сів і озирнувся.

— Підземелля? — спитав сам себе.

— Так, — відповів голос білої змії на межі слуху. — Ти під одним із міст старої імперії. Воно зараз майже повністю зруйноване, людей там живе небагато, але підземелля цілі. І схованка під Першою Школою Світлих теж.

- Першою Школою Світлих? — перепитав Хіят, намагаючись пригадати, де він про цю школу чув. Виходило не дуже.

— Неважливо. Тобі треба туди дійти. Часу в нас небагато. Не зможу тебе довго тримати.

— Ага, — сказав хлопець.

Вставав на ноги він за допомогою стіни. Постояв трохи, переводячи подих і чекаючи, поки сірий тунель перестане колихатися перед очима. Потім повільно попрямував, куди очі дивилися. Мабуть, напрямок вибрав правильний, змія зупиняти і розвертати не поспішала.

— Довго йти? — спитав, коли відчув, що більше не потребує опори на стіну. Якби ще й штани висохли, було б взагалі добре. А так — мокро, холодно і неприємно.

Хіяту дуже хотілося додому. І чомусь вірилося, що цього разу першим, що вдома зустріне, буде застуда.

— Ні, не довго, ти зрозумієш, — озвалася змія.

Хлопець знизав плечима і пішов далі. Обстановка довкола не змінювалася. Той-таки сірий тунель, незрозуміло як і чим освітлений. Бруд і потьоки на стінах. Нерівна підлога. Дрібні камінці, чи впали зі стелі, чи кимось принесені. Мертвий тунель. Причому, давно мертвий.

А потім з'явилася стіна, що перекривала прохід. Дивна стіна, напівпрозора, немов застигла вода, що падала зі стелі. Хіят простяг руку, торкнувся перешкоди кінчиком пальця. Він розумів, що робить дурницю, але водночас здавалося, що саме так треба діяти.

Фальшива вода під пальцем прогнулась, пішла кругами, а потім розступилася, звільняючи хлопцю дорогу.

— Добре, — прошепотіла змія. — Тільки маг увійде...

І маг увійшов.

Тунель одразу кудись зник. Хіят виявив себе на складі. Купа коробок з незрозумілими написами. Полиці із дрібними предметами. Опудало якоїсь вишкіреної тварюки в кутку.

— Далі, — сказала змія. — Праворуч і далі.

Хлопець слухняно пішов, намагаючись роздивитися те, що лежить на полицях. Предмети були незнайомі. Навіть ті, чиї форми не відрізнялися від звичних геометричних фігур, чомусь здавалися неправильними, наче були насправді більшими, ніж намагалися показати.

— Стій, — сказала змія. — Третя полиця знизу. Душа Води. Тобі знадобиться. Три предмети вліво. Потім, Око Вогню, знадобиться твоєму приятелю. Без них ви не впораєтеся.

Душу Води Хіят впізнав одразу. Рука сама потяглася до синього трикутника із закругленими кутами. Впізнати в золотій пластині, з вигравіруваним на ній оком, Око Вогню теж виявилося нескладно. Хіят засунув підвіски в кишеню, погладив кінчиком пальця скриньку із зеленого каменю, відійшов від полиць на крок і сховав руки за спину. Дуже вже хотілося набрати якомога більше незрозумілих штуковин, а потім сісти вдома і довго розбиратися, що воно таке. Напевно, в ньому живе великий амулетник. До предметів, з ув'язненою силою, хлопець був небайдужий з дитинства.