Коли потрібно подумати

Коли потрібно подумати

— Знаєш, людям обов'язково потрібно про щось мріяти, — сказав Ладай, лежачи на траві і жмурячи на сонце різнокольорові очі. — Людина без мрії порожня. Їй нема куди йти, а йти треба обов'язково. Якщо довго стояти на місці, вростеш у землю, як старий камінь. Станеш неповоротким. Твої думки будуть текти повільно, повільно, в порожнечу, тому що їм текти буде ні до чого. Так, людині потрібна мрія, вона змушує її ворушитися.

— І про що ти мрієш? — спитав Хіят, масажуючи ниючі передпліччя.

Ладай якимось чином примудрявся пробивати захист. І справа була зовсім не в тому, що цей захист був слабенький, адже меч теж несправжній. Просто він якось так бив. Під якимось кутом. Або змінюючи кут у той момент, коли захист посилювався на місці удару, і пробивав його в іншому місці. Вловити цей момент у Хіята не виходило. Але він пробував і пробував, бажаючи сам розгадати загадку.

— Зараз? — усміхнувся Ладай. — Не знаю, у цьому й проблема. Раніше мріяв прославити ім'я, звичайна дитяча мрія. Дурна, наївна та непотрібна. Мені потрібна мрія. Щось таке, до чого варто йти. Щось не для себе. Коли тільки для себе, це не зовсім мрія, просто бажання, хоч іноді недосяжне. Тому я йтиму за тобою. Ти дивний, ти взагалі мало що робиш для себе. Думаю, поряд з тобою в мене вийде знайти мрію, яка того варта. Загалом, я це ще тоді зрозумів, коли ми в печері від дощу ховалися.

— Я ні про що не мрію, — зізнався Хіят.

— Тобі тільки здається, — відмахнувся Ладай. — Інакше не розумію, навіщо ти все це робиш.

— Що «все»?

— Починаючи з мого порятунку.

Ладай перекинувся на бік, зірвав травинку і засунув її до рота. А потім усміхнувся, хитнувши колоском. Світло так усміхнувся, як давно не посміхався.

— Ну ... — Хіят чесно задумався. — Я просто не міг дозволити. Воно неправильно, якщо жертвуєш собою, а ніхто навіть не намагається врятувати. Та й друзі у мене рідкість. Егоїстичний вчинок був, насправді. Я навіть твою думку ігнорував. Якось так.

— Ось, а кажеш, що не мрієш.

Ладай знову впав на спину і підморгнув сонцю.

— Не мрію, просто не хочу віддавати своє, — сказав Хіят.

— Угу, не хочеш, —погодився Ладай. — Не хочеш віддавати своїх друзів настільки, що готовий ризикнути своїм життям там, де шанси вижити мінімальні. Не хочеш віддавати своє місто, навіть незважаючи на те, що, швидше за все, ніхто й ніколи не визнає, що воно твоє. Навіть у мене не виходить, хоч я намагаюся. Чого ти ще там не хочеш?

—- Багато чого, — зізнався Хіят.

— Гаразд, перепочили, — вирішив Ладай, спритно схоплюючись на ноги.

Він потягся, потряс кистями і потягнувся до кинутого в траву дерев'яного меча. Хіят зітхнув і спробував намацати свій. Вставати на ноги відверто не хотілося. Камінь, на якому він сидів, був зручний. На галявині пурхали метелики. Струмок взагалі заколисував. Як і коли Ладай встиг знайти галявину, що сховалася серед дерев, у тіні одразу двох гір, він не зізнався. Зрозуміло, що без Деспо не обійшлося, але часу було замало.

— Вставай, давай! — весело зажадав Ладай, вдосталь намилувавшись блаженною фізіономією Хіята. — Бо ти зараз заснеш.

— Я б із задоволенням, — зізнався Хіят. — То дракони заважають спати, то ти зі своїми портальними амулетами.

— Вважав би за краще сюди літати на Деспо? — широко посміхнувся блондин.

— Так, — чесно зізнався зберігач-початківець.

— Ледар! — припечатав приятель і стрибнув до облюбованого Хіятом каменя, виставивши перед собою меч.

Хіят відсахнувся, звалився на спину і, під сміх Ладая, спробував виплутатися з високої трави.

— У-у-у, гад. Знущається, — практично простогнав зберігач міста.

Підвівся на лікті, відсунув кінчик дерев'яного меча від свого обличчя і невдоволено подивився на сіро-зелену пташку, що пурхала як метелик над плечем самозваного вчителя-зброяра.

— Що ще? — запитав Ладай.

— Вісник. Зелененький. Точно Ліірана.

— Я ж говорив! — Підняв угору палець Ладай, змусивши пташку шарахнутися. — А уяви, крутилася б ця мерзотність навколо будинку зберігачів. І хтось помітив би…

— Я там хоч не ховаюся, — пробурчав Хіят, розуміючи, що йти доведеться. Та й не факт, що чергове завдання буде гіршим за те, що Ладай наївно називає тренуванням.

Ймовірно, він під час учнівства у збирача не лише до смерті готувався. Напевно, вижити все-таки сподівався, незважаючи на всі свої запевнення та пишномовні слова про суїцид в ім'я майбутнього вся і всіх. Той ще ошуканець.

— Ладай, ти б краще не мрію шукав, а подумав, чим займатимешся далі. Неможливо вічно сидіти в замкнутому будинку, зрідка вибираючись на цю галявину.

— Можливо, — впевнено припечатав блондин. — А займатися… Я за тобою наглядатиму, останній зберігач. Подбаю про твоє виживання.

— Да? — здивувався Хіят. — Мені чомусь здалося, що ти намагаєшся мене добити.

Вісник повернувся, облетів по колу голову Ладая, а потім впевнено сів на плече Хіяту, мабуть натякаючи, що час іти. І так шукав довго, а тепер знайдений адресат на розмови час витрачає. А там чекають, мабуть. Якщо група зібратись встигла.

Як Хіят і підозрював, без любителів підкрадатися та залишати фундаменти під незрозумілі будови не обійшлося.

Лііран був злий, не виспавшийся і навіть не дуже чистий.

— Щось відбувається! — гаркнув він замість привітання.

На нього дружно витріщились.

— Ви ще посмійтесь! — роздратовано сказав Лііран, сівши на край столу. — Отже, відбувається щось незрозуміле і вочевидь не добре. Я опущу розповіді про опудал і зломщиків, все одно їх не зловлять... Слідів ці опудала не залишили...

— Опудала? — перепитала Дорана.

— Неважливо! Справа в іншому. Два дні тому хтось проник у будинок Ради, до кабінету найдобрішої та наймудрішої. Мало того, що проник, то ще й примудрився вибратися. І добре б вкрав щось. Все було б зрозуміло, зрозуміло та просто. Ні, ця невідома наволоч, або кілька підкинули відомості.