Велика чаша

Велика чаша

— І що ми шукаємо? — роздратовано спитав Ладай.

Хіят зіщулився від вітру і спробував побачити щось незвичайне. Але долина була незаймана. У Великій Чаші навіть кущі та дерева майже не росли. Розсипи каміння були невеликі й невражаючі. Сховатися нема де. А якщо вірити відчуттям, щось там було. Щось велике та страшне. Воно якимось незрозумілим чином нависало над горами. Здавалося, Деспо ось-ось в щось вріжеться і впаде, ламаючи крила і розмазуючи своїх вершників по каменях.

— Не розумію, — сказав Хіят.

— Ти не розумієш, що ми шукаємо? — здивувався Ладай.

— Так, — зізнався водник. — Воно тут є, не знаю що, але є. Але я його не бачу і не розумію, як ми в нього ще не врізалися.

Ладай голосно хмикнув.

— Його поки що немає, — прошелестів голос Деспо. — Поки що не втілилося і тепер не втілиться. Мене помітили. Тільки мене. Вас – ні.

— Хто помітив? — спитав Хіят.

— Люди, — коротко відповів Деспо. — Багато людей. Вони хотіли прийти сюди, але тепер не прийдуть. Таких, як я, вони бояться. Чомусь.

— Мабуть, уже зустрічалися, — хихикнув Ладай.

— Зрозуміло, — зітхнув Хіят. — Мабуть, добре, що не прийдуть. Вони мені не подобаються.

— Мені теж. Погана сила, — схвалив Деспо.

— Хто вони? — спитав Ладай.

— Я таких не зустрічав, — зізнався Деспо. — Не збирачі, але щось дуже схоже на них.

— Тільки цього й не вистачало, — втомлено промовив початківець-зберігач. — Сподіваюся, цих поганих людей жодні учителі не запрошували. Цих вчителів і так не вистачає, якщо їх ще судитимуть через одного…

— Розваги вистачить приблизно на півроку, — анітрохи не засмутився Ладай.

— Якщо ти почнеш тинятися містом у своєму новому костюмі, то й на рік, — сказав Хіят. — Бо ховатимуться.

— Я подумаю над цим, — серйозно сказав Ладай і широко, нахабно посміхнувся.

— Розповідай! — гаркнули, варто було Хіятові увійти до будинку.

Хлопець мало не вискочив на вулицю.

— Діла? — спитав у темряви.

— А ти на когось іншого чекав? — глузливо спитала вихователька. — Спершу додаєш мені роботи, а потім кличеш додому на вечір, чи на всю ніч, якусь дівчину? Чи не одну?

— Нікого я не кликав, — пробурмотів хлопець. — І тебе теж.

Ділу ця обставина анітрохи не засмутила.

— Хлопці твого віку мають думати про дівчат, а не про те, як додати тітоньці непотрібної роботи, — впевнено заявила вона. — Нам би обом було добре. Дехто у твоєму віці взагалі одружується.

— Це їхні проблеми, — сказав Хіят.

— Безпроблемний ти мій, — пробурмотів голос Діли зовсім поруч.

Пролунало клацання пальцями і загорілася лампа під стелею.

Хіят трохи поморгав і подивився на виховательку. Незадоволену таку, розпатлану, в домашньому одязі і з гнучким прутом у руках. Втомлену.

— Битимеш? — весело спитав хлопець.

— Потрібно, але боюсь, уже пізно. Власне, від початку було пізно. Погана спадковість взагалі не лікується.

— Погана спадковість?

— Так. Мама — відьма лісова. Тато — зразок ідіотизму.

— Ага! — зрадів одкровенням Діли Хіят. Досі вона вперто вдавала, що гадки не має, де її братик взяв зеленооку дитину.

— Не агакай. Про тата ти й у бібліотеці можеш почитати, а твою матінку я знала погано. Але в неї хоч вистачило розуму не наражати на небезпеку ціле місто, хоча тато був зовсім не проти.

- Ага! — повторив Хіят. — Виходить, знаєш. Не хочеш дати пораду? Що мені тепер робити із містом?

— Та що хочеш, — байдуже сказала жінка. — Я в це не втручаюся і нікому не радила б. Саме з цієї причини нікому не скажу. Он мій брат радником був, розумник, і чим закінчилось? Загалом, роби що вважаєш за потрібне. Я зараз не про це. Велика, мудра і добра наказала мені розібратися, що ти робив за амулети для вогневиків.

— Лише для одного вогневика, — сказав Хіят.

— Мені все одно! — гаркнула Діла. — Дарине Атана зацікавилася твоїми амулетами, зрозумів, йолоп?! Не мороч мені голову! Вона взагалі збожеволіла на безпеці, зміцнює захист усім, до чого дотягнеться. Так що…

— Діла, давай я тобі свої записи віддам і робіть із ними, що хочете. Хоч у стіни вмуровуйте.

— Записи? — Жінка хихикнула. Мабуть, дуже яскраво уявила, як хтось довбає стіни заради того, щоб замурувати туди кілька клаптиків паперу з каракулями вихованця.

— Амулети! Їх можна використовувати як протипожежну сигналізацію, якщо переналаштувати, — пояснив Хіят.

— Генію ти мій! — захоплено плеснула в долоні Діла. — Я майже тиждень не висипаюся, а тут ще ти мені додаєш роботи! Ось за що ти зі мною так?

— Ну, я ж не знав! — зірвався на крик Хіят.

— Не знав він! Займайся своїми справами! Містом! Вчись, ідіот! Винахідник. Тобі що, проблем не вистачає? Тільки й лишилося, незрозумілі амулети робити?

— Вистачає, — признався Хіят, вирішивши, що з нервовою Ділою цими проблемами краще не ділитися.

— Ось! Тому, вгамуйся нарешті! Займися, чим мусиш!

— Добре я спробую…

— Спробує він, — пробурчала Дела. — Давай свої записи, навантажу ними помічників.

— Добра ти, — сказав Хіят.

Шукати потрібні клаптики паперу серед бардаку в тумбочках Хіят довелося довго. Діла тим часом встигла задрімати на диванчику, підклавши під голову синю товсту плюшеву конячку, давним-давно подаровану їй невідомим залицяльником. Виглядала вихователька уві сні милою і зовсім не злою, ось Хіят і вирішив не будити її. Може, виспиться і справді подобрішає. Сон нікому не завадить.

А велика та мудра зачекає зі своїми планами щодо посилення безпеки міста.

Хлопець акуратно поклав знайдені папірці на столик поруч із диваном, накрив опікунку покривалом і пішов нагору, у свою кімнату. Спати йому теж хотілося. Причому дуже. Чому б не поспати, доки є час? Тим більше, присутність гостей, що так повністю і не втілилися, поступово затихала. Вони справді вирішили піти, не зв'язуючись з Деспо.