Душа міста

Душа міста

Ближче до кінця другого семиднів’я пристрасті по вбивству збирача стихій і смерті Ладая трохи вщухли. Школи повернулися до свого звичайного розкладу. Групам, що складалися з тих, хто не склав іспит на повноліття, знайшли заняття, що більш відповідають досвіду людей з цих груп. І Ліірану перестало здаватися, що з нього знущаються. Поливати поля, омолоджувати сади і спалювати сміття було все-таки правильніше, ніж цілими днями тинятися зі школи до школи заради уроків історії.

  Підлеглі Ліірана теж здебільшого радували. Вони були на диво тихі та спокійні. Підозріло задумливі, звичайно, але ведучий-початківець групи вирішив не піддаватися параної.

  Хоча дізнатися, про що вони так дружно думають, не завадило б. А то мало до чого додумаються. Раптом до чогось поганого, а йому за це відповідати?

  Саме цей аргумент і став вирішальним, коли Лііран побачив Хіята, який цілеспрямовано кудись ішов на ніч дивлячись.

  Лііран хмикнув і пішов слідом. Навіть не намагаючись ховатись. Наче йому теж треба було йти в той же бік.

  Хіят не звернув на переслідувача жодної уваги. Задумливий такий, зосереджений на внутрішньому світі. Отак підійде хтось ззаду, уб'є, а він і не помітить.

  Ліірану захотілося підкрастися і тріснути цього ідіота по голові. З виховною метою. Довелося себе стримувати і нагадувати, що виховання будь-яких дурнів не є його обов'язком. А розумні люди зайвою роботою себе не навантажують, вони намагаються перекласти її на чужі плечі.

  Так і йшли. Хіят мрійливий, а Лііран незадоволений. А потім, запідозрений у неуважності підлеглий на черговому перехресті різко повернув направо, і, коли Лііран так само неспішно повторив його маневр, виявилося, що переслідувати більше нема кого. Хіят загадково пропав. А може, й не загадково. Просто пірнув у кущі, що ростуть уздовж дороги. Мабуть, вирішив перевірити: чи полізе за ним туди голова групи.

  Лізти в чагарник відверто не хотілося. Тож Лііран зробив кам'яне обличчя і, намагаючись не дивитись на зарості бузку, пішов далі. Немов Хіята не бачив і світом навколо себе не цікавився. Що, у ведучого групи інших проблем не має? Тільки й лишилося за підлеглими ходити.

  А з параноєю необхідно щось зробити, вирішив Лііран. Почуватися ідіотом було дуже неприємно.

  Може, Хіят на побачення йшов. Різні переслідувачі були б там зовсім не доречні.

  Щит, збитий із дошок, виламаних із огорожі якогось складу, частково вирішив проблему з освітленням. З освітленням мансарди. У кімнатах вікна були надто великі, дошок не вистачило б, щоб їх закрити. А красти ще Хіяту не хотілося, він і так востаннє ледве встиг втекти. Купувати теж не міг. Така покупка напевно привернула б увагу. Ось навіщо воднику дошки? Ремонтувати щось? Про це обов'язково запитають у Діли.

Увага — останнє, що хотів би привернути до своєї персони Ладай. І з цим доводилося миритись. Поки що, як сподівався Хіят.

Втім, і до цього будинку привертати увагу не варто.

  От і сиділи вони в кімнатці, освітленій трепетним вогником свічки. Бо працюючий світильник у нібито давно безлюдному будинку не міг не зацікавити вогневика, який би проходив повз нього. Захист біля будинку поки що не наповнився енергією настільки, щоб витрачати її на приховування приємних дрібниць, на зразок тих же світильників, або печі. Через це Ладай навіть приготувати їсти собі не міг, харчувався тим, що приносив друг.

  Обстановка в кімнаті була досить романтичною, через що Хіяту доводилося стримувати недоречне хихикання. Мереживне покривало на бежевому дивані тільки посилювало враження. Здавалося, що до якоїсь дівчини приперлися одразу два кавалери. А вона, втішивши їх тим, що не може вибрати, кудись пішла, залишивши хлопців вирішувати проблему самостійно. Мовляв, хто виживе, того й любитиме. Кавалери з вирішенням проблеми не поспішали, воліючи розмірковувати про те, навіщо ця дівчина взагалі їм потрібна?

— Як довго ти маєш намір тут ховатися? — нарешті зважився й спитав Хіят.

  Ладай знизав плечима.

  — Я тобі заважаю?

  Хіят хмикнув. Манера приятеля відповідати запитанням на запитання, якщо він не знав на нього відповіді, давно перестала злити. Швидше розчулювала. Деякі речі в цьому світі не змінюються, хоч би що трапилося. І деякі люди теж.

  — Ти мені не заважаєш, — терпляче сказав хазяїн. — Я ж не живу тут. Просто... Що ти маєш намір робити далі? Не можна ж усе життя просидіти у порожньому будинку.

  — Мені не нудно, — фальшиво посміхнувся Ладай.

  — Це мені не нудно, — похмуро мовив Хіят. — Ось сьогодні за мною Лііран крався. Точніше, просто йшов. Довелося від нього у парку ховатися.

  — Може, він там гуляв, — байдуже припустив Ладай.

  — Може, — не став сперечатися Хіят. — Але все таки...

  — Мені не нудно. Я багато читаю. І думаю.

  — І як, до чогось додумався?

  Ладай усміхнувся, щиро та лякаюче.

  — Ти повинен мені допомогти, — порадував він друга.

  Хіят подивився з цікавістю. Несподівана зміна теми.

  — У чому допомогти? — обережно спитав він. А то мало до чого додумався цей мислитель.

  Ладай знову посміхнувся. І почав пояснювати. Здалеку почав. Докладно і неквапливо.

  — Розумієш, не один твій тато додумався написати листа, який тільки після його смерті принесуть адресату. Я також написав. Найдобрішій та благородній. Саме через тиждень повинні принести...

  — Що в цьому листі? — спитав Хіят. Напевно, щось таке, про що приятель не вважав за потрібне йому сказати. Хвилювати не хотів.

  — Що, що… — невдоволено пробурчав Ладай.— Тобі не спадало на думку, що хтось мав розповісти моєму дорогому вчителю про моє існування? Приходило? Так от, я абсолютно точно знаю, що Ларн Тійка був тією самою людиною. Власне, він не тільки про мене повідомив, просто мене визнали найперспективнішим.

  — Тійка? — перепитав Хіят.