5 (2)

— Розповідай, — похмуро зажадав Ладай, лякаючи оком, що світилося в темряві.

  Хіят струснув головою, сів у крісло навпроти друга і спробував зібратися з думками. Запалювати світло не можна було. Світло у вікні будинку, який нібито нікого не впускав, привернуло би загальну увагу. А сидіти у темряві було незатишно. Насамперед через жовте ока Ладая.

  — Загалом, мені принесли листа, — сказав Хіят, вирішивши не думати про те, з чим все одно нічого зробити не можна. — Точніше, такий пухкий згорток у шкірі, з купою накручених на нього захисток від спроб відкрити сторонніми, і відбитком дитячої долоні, як виявилося, моєї. Всунули мені цей пакунок, нічого не пояснили, тільки й порадили відкрити в затишному місці, подалі від чужих очей. Ну, я й відкрив на горищі. Долоню на відбиток поклав, і воно розгорнулося.

  — Воно?

  — Послання, ментальне. У мене потім майже два дні голова боліла, і якісь упущені моїм недосконалим розумом уривки досі спливають у невідповідний момент. Взагалі, підозрюю, що з часом, залежно від того, що я робитиму далі, з'явиться ще щось, що мені зараз знати не обов'язково. А може й не з'явиться. Навіть не знаю, що гірше.

  — Весело, — оцінив Ладай.

  — Ага, весело. Ти краще слухай. Загалом, почалося все з того, що мій тато зустрів мою маму.

  — Ага, — глибокодумно промовив Ладай. — Зазвичай усе так і починається. І казки для маленьких, і драми для дорослих, і комедії для любителів посміятися.

  Хіят невдоволено засопів, але вирішив розповідь продовжити. Поганий настрій Ладая цілком зрозумілий. Вмерти не дали. Жити хоч і є де, але поки що незрозуміло навіщо і як.

  — Ти знаєш, що зберігачі міста спочатку, були і правителями, і захисниками, і мало не богами в одній особі? — спитав Хіят.

  — Угу, знаю. Я, на відміну від тебе, під час уроків історії не спав. А потім імперія на материку благополучно розвалилася, життя стало більш-менш мирним, і вони подалися хто в дослідники, хто в учителя, хто варту дресирував, хто просто зображував із себе символ, тільки зрідка кидаючись у Будинок Ради, щоб розповісти, що місто якусь небезпека відчуває.

  — Ага, подалися, — пробурчав Хіят. — Подали їх. Першого, як ти сказав "символа", поставили перед вибором — або він тихо і мирно вирушає доживати життя в будинку в парку, або його одразу ж вбивають і дружно виховують його сина так, як їм треба. Піти зі свого міста виявилося практично неможливо, ось він і змирився, переконавши дітей, що самому набридло правити, Ради, мовляв, краще розуміються. Хоча, хто знає, може, насправді краще розбиралися. Він же був вояка і не дозволяв торгувати з материком, лише з іншими островами. А те саме залізо вони продавали надто дорого, бо самим не вистачало. Праправнук цього вояки якраз під час нападу Об'єднаних Приморських Королівств спробував повернути собі частину влади, і йому навіть щось вдалось, а його донька знову все розгубила. Внучка цієї доньки поступила розумніше, вона просто стала головою Ради Великих і заповідала добиватися того ж своїм нащадкам. Ось так ось. А тепер найцікавіше. Знаєш, навіщо вона це зробила? Не думай, не заради себе та власної величі.

— І навіщо? — спитав Ладай, якому зовсім не хотілося грати в угадайку.

  — Щоб повністю відчувати місто, абсолютно правильно керувати захистом, омолоджувати його та зміцнювати, мало бути просто людиною налаштованою на це місто. Потрібно, щоб і городяни були готові будь-якої миті підкоритися, розумієш? Адже вони теж частина міста.

  — Розумію, — кивнув Ладай.

  — Ось, — видихнув Хіят, якому давно хотілося з кимось цим знанням поділитися. — І що мені тепер робити?

  — Тікати, ховатися і чекати на той момент, коли місто, втративши будь-яку надію, почне переналаштовуватися на когось іншого, ти, мабуть, не хочеш...

  — Не хочу, — похитав головою Хіят. — Бути тим, що зберігає, це таке відчуття. Немов... Немов крила виросли. А якщо втечеш, ці крила доведеться безжально відрубати.

  — Ясно. Ти відчув свої крила лише коли відкрив послання?

  — Так. Наче якась стіна зникла.

  — Ага. Мабуть, тато тебе захищав, щоб ти маленьким і нетямущим випадково не проговорився. Вибір тобі залишив. Цікаво чому? Особливо з огляду на крила.

— Я почав говорити. Справа у моїй мамі. Йому б не дозволили на ній одружитися, її просто не пустили б у місто. Я так зрозумів, йому треба було докладати неймовірних зусиль, щоб просто до неї на побачення бігати. Як у цій ситуації потай одружитися, він так і не придумав, хоч намагався. А коли народився я, Діла вирушила мене і маму охороняти і спізнилася. Мене вона мало не з палаючого будинку витягла і вбила там когось. Потім ледве втекла.

  — Ага, — глибокодумно промовив Ладай. — Що не так із твоєю мамою?

  — З нею все так. Просто її бабуся була жрицею в храмі тих, хто приносить життя. У північному, тому, що зараз зруйнований, нібито за те, що жриці почали поклонятися смерті.

  — А вони почали?

  — Як сказати...

  — Почали чи ні?

  — Гаразд. — Хіят зітхнув і почав дивитись на підлогу. — Я ж тобі казав про кров. Так ось, будь-яка жриця з такого храму може вилікувати безнадійно хворого та підняти на ноги майже мертвого. Розумієш? Але не завжди, якщо людина пішла за межу, то все, вже не допоможеш.

  — Ага, може, але чомусь вони нічим подібним не займаються, — сказав Ладай. — І в них, напевно, є причини. Плата за діяння чи ще що.

  — Вони займаються, потай. Раніше займалися відкрито, ходили містами та називалися подругами смерті. Мовляв, можуть умовити подружку зачекати. Це ще Імперії було. А потім їх почали вбивати, звинувачувати в тому, що вони за одне врятоване життя платять сотнею інших, і через це трапляються то пожежі, то епідемії.

  — Нісенітниця! — припечатав Ладай.

  — Та я знаю. Справа в тому, що ті, що вижили, сховалися, а потім з'явилися під іншою назвою і стали поводитися значно обережніше. А моїй прабабці не пощастило. Хтось із збирачів сили чи то зрозумів, що в храмах тих, хто приносить життя, живуть подруги смерті, чи вирішив, що там, у північному храмі, всього в однієї дівчини цей дар проявився...