Повернення

Повернення

А ранок розпочався із сюрпризу.

Пропав Хіят.

  — Хто мені пояснить, куди подівся цей придурок? - прогарчав Лііран, з ненавистю дивлячись на камінь біля своїх ніг.

  «Ага, ти ще покричи і ногами потопай, — радісно підказав внутрішній голос. — Вразь підлеглих».

  — Він сказав, що йому треба сходити в одне місце, недалеко, — сонно відповів Тіян. — Сказав, що невдовзі повернеться.

  — Ось гад, — сердито промовив Лііран. Хто ж знав, що Хіяту захочеться на самоті погуляти в цих не дуже безпечних горах? — Давно він пішов?

  — Ще темно було, — байдуже сказав Тіян і широко позіхнув.

  — Мінімум дві години тому, — простогнав Лііран. Переночували у безпечному місці, називається. У сухій печерці, щоби її. — Куди ж цього ідіота понесло?!

  Весела перспектива — загубити в горах підлеглого. Просто проспати його втечу. А винний хто? Безумовно не Тіян. Адже Лііран не казав, що нікому не можна до ранку покидати печеру. Тож сам і винен.

  А Хіята хотілося придушити. Ось гад! Все прямо одине до одного. Немов цей водник спеціально пішов у гори, щоб зникнути у невідомому напрямку. Скористався нагодою, зараза. Він із самого початку йшов зі своєю, нікому невідомою метою. А може, хтось влаштував для нього і мертву воду, і погоду, що затримала групу на два дні, і цей проклятий накопичувач із жовтої глини, що настільки нахабно жере силу з витоків річки, що це навіть жителі села Ями помітили.

  Накопичувач із жовтої глини… тієї самої, яка так терміново знадобилася Хіяту і фактично започаткувала цей похід. Великі сили та їх стихії...

  — Маріко, де цей накопичувач?! — А кричати навіщо? Адже напевно не правий. А навіть якщо й має рацію, жодних слідів там не буде. Тому що людина, яка зробила цей накопичувач, абсолютно точно знала, хто і коли його знайде. З іншого боку, якщо немає слідів, це вже доказ. Хоча б для одного Ліірана Вує. І не біда, що для всіх інших ці докази будуть бажаними, які видаються за дійсне.

  — Тримай.

  Маріка без зайвих слів та запитань подала накопичувач. Красива річ. У когось є художній смак. На соняшник схоже. А ось слідів нема. Зовсім. Наче ця річ з неба впала, і нічиї руки її досі не торкалися.

  — Прокляття, — душевно промовив Лііран. — Де ж цю наволоч носить?

  Ага, де носить? Навіщо носить? Чим він займається? І чому саме зараз?

  Убив би.

  Дуже неприємно почуватися обдуреним людиною, яку досі вважав значно дурнішою за себе. Схоже, це твердження доведеться дещо переглянути заради власного спокою. Адже склад групи добріша і благородніша не змінить. Вона, найімовірніше, справді дала те, що могла. Підібрала людей за якимись ознаками, які дозволяли членам команди перекрити недоліки один одного та посилити переваги.

  Начебто саме так вона й мала діяти. У цій справі її навіть думка радників не цікавить. Хіба що там знайдуться фахівці з підбору людей у ​​групи магів-початківців, які тільки но закінчили школу і тепер продовжують навчання на практиці. Лііран дуже сподівався, що людей у ​​його групу справді підбирали ретельно та вдумливо. А не просто щоб було. Навіть з огляду на те, що з цієї ж причини Хіята позбутися не вдасться. Принаймні протягом найближчого року чи парочки років, дивлячись як пощастить із випускниками школи. Навіть якщо зовсім не пощастить, і Хіята доведеться терпіти дуже довго, краще б воно було саме так. Тому що інакше ці групи взагалі безглуздя.

Лііран зітхнув.

  Як би було добре, якби йому пощастило з'явитися на світ без дару. Тоді б він навчався в іншій школі, і вибір професій для нього був би значно ширшим із самого початку. Але обдаровані повинні. Повинні захищати та запобігати. Мусять навчатися далі, розвивати свій дар, винаходити щось нове. Або хоча б витратити десяток років свого життя на виконання різноманітних доручень Поради, точніше Порад. Не можна ігнорувати дар, який одного разу може допомогти захистити рідних, близьких та й місто загалом.

З одного боку, групи, які виконують завдання, що ускладняються в міру набору досвіду, — дуже розумна річ. Таким чином дурні, юні і не дуже вмілі обдаровані перебувають під наглядом, приносять певну користь і отримують умілих вчителів. З іншого боку, вибір подальшого шляху у людей, які потрапили в ці групи, знову ж таки не дуже великий. Нерозумно не користуватися тим, на вдосконалення чого було витрачено стільки зусиль і часу. Ось і виходить, що хлопчаки, які колись мріяли будувати будинки, стають викладачами в школах, входять у Поради, служать слідопитами, експертами, перетворюються на винахідників, плетівників або так і залишаються частиною варти міста. І вони не протестують. Нема чого, та й підлітковий максималізм залишився у далекому минулому.

Все розумно. І дурниця, що якомусь Ліірану Вує воно не подобається.

Місто найважливіше.

  Повернувся Хіят лише за кілька годин. Коли Лііран був готовий на все плюнути та вести групу назад без цієї пропажі. Ось тоді Хіят і з'явився, наче спеціально розрахував час. Усміхнений такий. Помітно стомлений. З оберемком дивного виду гілочок.

  — Ось, — сказав, уловивши на обличчях групи невдоволення. — Білозея зубчаста. Страшна рідкість. Але тут недалеко росте. Мене одна знайома нарвати попросила.

  І усмішку до вух видав. Явно задоволений собою та світом. А на те, що його вже збиралися шукати, попри наказ відразу ж повернутися і доповісти, Хіяту наплювати. Чи він просто не розуміє, що команду Ліірана Вує за безпричинну затримку по головах не погладять?

  — Білозея зубчаста? — розгублено перепитала Маріка.— Основний компонент підбадьорливого зілля?

  — Мабуть, — байдуже знизав плечима водник, прилаштовуючи букет на плоский камінь біля струмка. — Я не питав, навіщо вона потрібна. Мені картинку дали, щоб не сплутав ні з чим, і сказали обов'язково нарвати, якщо й надалі хочу отримувати допомогу, коли знадобиться.

Лііран глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтись. Видихнув.