2,2

— Що це? — спитав Лііран, здивовано розглядаючи вивуджену з води штуковину.

  — Накопичувач, — байдуже сказала Марика, знизавши плечима. — Звичайний накопичувач. Просто без стопора і дуже сильний. Тому й помітили, як він заряджається. А так, гарно зроблено. Майстер творив. Хто, можеш не питати, я не знаю. Не місцевий, напевно. Я нічого схожого на цю річ не зустрічала. Знаєш, кожен майстер залишає свій слід в аурі предмета, у відчуттях, кожен дотримується якихось ознак, які я, побачивши кілька разів, можу впізнати. А тут... Ознаки зовсім незнайомі. Відчуття та аура... Не впевнена. Здається, щось подібне зустрічала тільки не в накопичувачах і навіть не в амулетах. Де, не пам'ятаю.

  — Зрозуміло.

  Ага, зрозуміло, що нічого не зрозуміло. Лише сильний накопичувач, який хтось чомусь кинув у річку, а потім кудись пішов і не повернувся й досі. Може, випадково упустив, а ти тепер тут думай, версії будуй. Впустив, не зміг згадати, де, і шукає досі. Тільки не там, де треба. Чудова версія. Щоправда, щось у неї не віриться. Ще й дощ. І люди, про які струмок розповів. І страшна річ десь недалеко. Втім, хай думає хтось інший. Що трапилося з річкою, вони зрозуміли, а більшого від них не потрібно. Можна спокійно повертатись.

  Цікаво просто.

  І ще Дін носиться зі своєю параноєю.

  — Каларе, дощ точно ніхто не викликав? — про всяк випадок запитав Лііран у хлопця, що стояв поруч.

  — Не впевнений, — задумливо промовив водник.

  — Що?! — Отак сюрприз. Не впевнений він. — Чому не впевнений?

  — Розумієш, коли дощ викликаний... — Калар задумався.

  — Слід залишається, — спробував вгадати Лііран.

  — Приблизно, — погодився Калар.

  — І?

  — Щось незрозуміле. Начебто все, як належить, і одночасно щось весь час вислизає. Не розумію. Може, просто луна від накопичувача. Ця іграшка до води прив'язана. Може, дощ справді був викликаний, тільки я не розумію як. Його треба контролювати, а контролю я не відчуваю. Може, до предмета прив'язали? Тільки до якого? Він фонив би на половину острова. Та й кому це потрібно? О, згадав, чисто теоретично можна прив'язати не до предмета, а до самого себе. Головне, далеко не йти від того місця, яке потрібно полити, а так можна займатися чим завгодно. Тільки це просто теорія. Там все надто складно, купа зусиль потрібна, а результат сумнівний. Простіше в'язати на предмет або контролювати, періодично повертаючи дощ на місце. Ще для цього потрібно бути дуже сильним водником, точніше не так, потрібно мати дуже міцний зв'язок із водою, аж до того, що зможеш спокійно дихати під водою. Щоб виробити такий зв'язок... Навіть не знаю, ким треба бути, і скільки, щоб навчитися, потрібно часу. Це ніби самому стати водою, вміти відчувати як вода. Отоді воду можна буде просто попросити, і дощ йтиме хоч рік без перерви.

  — Зрозуміло, — Лііран глибокодумно кивнув, хоч насправді мало що зрозумів. — Хіят! — покликав наступного експерта з дощів.

  О, дивний вираз обличчя. Наче на місці злочину застукали. Такий погляд — невпевнений. І руки ховає.

— Хіят, дощ могли викликати?

  — А? — Водник кілька разів кліпнув очима і його погляд набув осмисленості. Налаштувався на нормальне сприйняття світу, мабуть. — Ага, могли.

  І відвернувся. Краєвид йому там подобається, чи що?

  — Хіят!

  — Що?

  — Якщо могли, то як?

  Хіят обернувся і подивився, як на божевільного.

  — Звичайно, — знизав плечима. — Тут води купа.

  Знову відвернувся. Чи може його по голові стукнути? Ось тим каменем. Щоб напевно.

Командир групи глибоко вдихнув, видихнув та вирішив продовжити розмову.

  — По-людськи поясни, — сказав Лііран, намагаючись, щоб воно прозвучало впевнено й терпляче.

Хіят повернувся повністю, всім тілом, крутнувся граційно і завмер, уп'явшись на Ліірана, як на особистого ворога.

  — Береш річку, он ту, — для більшого розуміння тицьнув пальцем у схожу тут на широкий струмок річку. — Лягаєш у воду. Налаштовуєшся. Коли починаєш чути шепіт, вилазиш, намагаючись не перервати зв'язок. Підбираєш на березі камінчик. Грієш його в руках. Потім дряпаєш на ньому символ «дощ» і щось, що могло б підказати воді, коли саме цей дощ необхідний. Кидаєш камінь у воду. Якщо ти подобаєшся воді, дощ піде. Якщо ні – не піде.

  — Е-е-е-е… Калар, таке зробити хтось зможе? — спитав Лііран. У Хіята погляд був дивний, раптом просто марить.

  — Він зможе, — сказав другий водник, вказавши на Хіята. — Я ні. Напевно, тому й не згадав про цей спосіб.

  — Чому не зможеш? — зацікавився Лііран.

  — Я не вмію з водою розмовляти. Хоч добу полежу в річці, жодного шепоту не почую.

  — Зрозуміло.

Значить, чисто теоретично, хтось на зразок Хіята міг призвати дощ. Навіщо лиш? Параноя — річ заразна, напевно. Спочатку Дін захворів, тепер його командиру передалося. Чи це гора так погано впливає на людей? Всесвітня змова, не інакше.

  — Гаразд, із дощем нехай хтось інший розбирається. Переночуємо тут та вранці підемо назад. Накопичувач ми знайшли. Решта не наші проблеми, — ухвалив рішення Лііран, спробувавши задавити на корені свою цікавість.

  Група закивала. А Хіят обдарував вдячним поглядом. Цікаво, за що? Невже йому тут так подобається, що зайва ніч здається подарунком? Дивний хлопець. Лііран похитав головою. Щось він упустив. Якась думка бродить на краю свідомості. Настирна така.

Точно!

  — Хіят! — заволав Ліїран.

  — Що тобі ще треба від мене? — заволав той у відповідь. — Я думаю, невже не видно?

  — Встигнеш подумати. Дощ викликати твоїм способом обов'язково тут? Чи можна вниз за течією спуститись?

  — Та хоч до моря дійди. Без різниці. Тільки тоді ще треба вказати місце. Відчепись від мене, га? Я думаю. У мене тут ідея, а ти мене відволікаєш.

  — Гаразд, думай, — махнув рукою Лііран. Більшого все одно не доб’єшся.