Дощ

Дощ

У шістнадцять років Хіят, як і належить, розпрощався з рідною школою та отримав розподіл на продовження вузькоспрямованого навчання. Стихія – вода. Ранг – воїн. Чому саме воїн, Хіят відверто не розумів. Ніхто його не вчив нічому особливо руйнівному. Може, було ще рано. Або він не розумів, що таке воїн із погляду справжнього водника. Та й загалом, навчання виявилося малоцікавим. Точніше – досить нудним. Часом взагалі починало здаватися, що його зовсім не вчать. Просто намагаються вдовбати в голову якусь прописну істину, яку він щоразу примудряється пропускати повз вуха.

  А на горищі було ще багато книжок, наче хтось спеціально їх туди натягав. Попадалися навіть дуже старі. Вільного часу у Хіята було скільки завгодно. Передбачалося, що учні в цей час наполегливо тренуватимуться і доводитимуть до досконалості те, чого їх навчали. Але реально, більшість підлітків витрачала цей час на інші речі. Ті, які були їм цікавіші. На побачення ходили, пікніки влаштовували, дурнею маялися або просто відсипалася після нічних тренувань на природі. Чомусь усі вчителі вірили, що вночі магам-початківцям легше налаштуватися на свою стихію. Хіят різниці не бачив. Пікніки він не любив. Дівчата його старанно уникали, або це він не розумів, з якого боку до них підходити. Дурнею він встиг намаятися за час навчання в школі. А спати не хотілося. Тому він читав книги та проводив експерименти – на свій страх та ризик.

  І в якийсь момент усе, що він встиг дізнатися, все, що встиг зробити, все, що в нього вийшло чи не вийшло, сплелося в єдиний візерунок. І Хіят побачив чітку картину. Світ, нарешті, набув рівноваги. Стихії та плетіння перестали бути набором правил. Він став бачити, що і куди треба направити, щоб отримати той чи інший результат. Почав розуміти, як той чи інший візерунок впливає на реальність. Виявилося, вміти швидко рахувати та утримувати в голові нагромадження правил зовсім не обов'язково. Досить знати, що ти хочеш зробити, бачити, як ти це робиш, і розуміти, що й для чого ти робиш.

  Хіят знайшов свій напрямок, свій ранг. Самостійно! І це виявився зовсім не воїн. Створювати йому подобалося значно більше, ніж руйнувати.

  А характер? Та він просто набір реакцій на обставини. Будь ці обставини інші, і характер міг скластися інший. Якщо людину намагаються бити, вона вчиться захищатися. Якщо її намагаються принизити, вона вчиться відповідати так, щоб її вважали будь-ким, тільки не істотою, яку можна безкарно принижувати. Якщо за людиною міцно закріпилася репутація цілковитого ідіота, це зовсім не означає, що вона не може бути розумною. Хоча б наодинці із собою. Коли навколо була купа людей, у Хіята бути розумним чомусь не виходило.

  І куди все пропадало?

Дощ, обіцяний струмком, з яким спілкувався Хіят, почався ближче до вечора. Гарного настрою він нікому не додав. Ліірану взагалі захотілося малодушно сісти на найближчий камінь, поскаржитися на долю та кинути виклик, щоб його групі відкрили портал у місто. Нехай із цією проклятою річкою розбирається хтось інший. Хтось компетентніший. Або хтось, хто хоча б намагається працювати і любить гори. В місті ідіотів вистачає.

  Дощ встиг усіх намочити, поки брели до печери, що була на карті. І припинятись, мабуть, не збирався. З усієї групи задоволення від дощу отримував лише Калар. Хіят був байдужим та задумливим. Він міг не почути, що до нього звертаються, міг витріщитися так, ніби вперше побачив, а потім дикувато посміхнутися і спробувати кудись зникнути.

  Ліірана напружувала така поведінка Хіята. Водники так на дощ не повинні реагувати. Їм під час дощу завжди добре.

  Здається, у Ліірана Вує параноя.

  А ще командир групи.

  Найпростіше завдання, якщо подумати. Забратися на гору та подивитися, що там трапилося з витоком річки. А він панікує і всіх у чомусь підозрює. Цю групу зібрали зовсім не для того, щоб когось ловити та знешкоджувати. Який ідіот сидітиме на цій горі, чекаючи особистостей, що зацікавилися його мистецтвом? Навіть якщо прийдуть люди, нездатні йому нічого зробити, все одно чекати їх ніхто не буде. Адже якщо щось трапиться, слідом за магами-початківцями обов'язково з'являться професіонали. А зараз просто були потрібні маги різних напрямів. Щоб, напевно. Щоб хоч один щось відчув. Відчути — це вже не мало, це наче за ниточку вхопитись. А клубок потім розплутається, нікуди не дінеться.

  Точніше, розплутають. І, найімовірніше, без участі тих, хто знайшов кінець цього клубочка.

  Ось тільки передчуття у Ліірана було... Дивне таке передчуття. Недоречне.

  Хто змусив би цей внутрішній голос замовкнути? Він часто піднімав паніку без причини. Кричав, волав і вимагав. А потім, після довгих роздумів, виявлялося, що хтось просто щось сказав. Порожні такі слова, що не мають жодного значення.

  Лііран покивав сам собі і дуже уважно подивився на Хіята, що бездумно витріщався кудись у темряву. Напружує. Хіят взагалі дивний хлопець, але сьогодні його дивацтва подолали всі можливі межі.

  Складається враження, що він щось задумав. Щось таке, що в принципі не може сподобатися решті.

  Напевно, це параноя.

  І передчуття, що вічно помиляється.

  Адже Хіят хороший хлопець, просто трохи не від цього світу.

Ліірану дуже хотілося в це вірити.

  Дощ йшов два дні, наче знущався. То повільний та сумний. То злива. То ріденькі краплі, які здавалося, ось-ось закінчаться, а натомість віщували початок чергового всесвітнього потопу. Йти кудись за такої погоди? Нерозумно. Шукати щось у воді, коли з неба ллється інша вода, просто безглуздо. Та й мокнути нікому не хотілося. Навіть водникам.

  Дін, схоже, взагалі почав божеволіти. Він дійшов до того, що став звинувачувати поперемінно то Хіята, то Калара в тому, що цей дощ викликали саме вони. Лііран спочатку намагався довести вогневику, що таке їм буде не під силу. Для чогось подібного потрібний величезний резерв чи кілька десятків накопичувачів. Ні того, ні іншого у водників, що сиділи в печері, не було. Потім голові групи набридло. Він упокорився, махнув рукою на вогневика і став чекати того моменту, коли Дін зважиться почати бійку. Звертатися до розуму цієї людини безглуздо. Немає там розуму.