Розділ 4. Нічні вогні

Ебігейл Джонс. Дівчина йшла по вулицях Ареосу, як на автоматі, майже нічого не помічаючи. 

Вона не помічала прохолодного повітря, що ставало тільке холодніше під вечір. Вона не помітила, що навіть не зав’язала свій плащ, який тепер розвивався на поривів вітру. Вона не помітила шуму самого міста, яке до неї говорило. 

Вона чула, пам’ятала, тільки одне - його голос. Свою каблучку, яку безперестанку крутила, як тільки вийшла з кабінету. Вона сподівалася, що спогади, які були поховані десь дуже глибоко в середені, не захочуть вибратися звідти. 

Але ще більше ніж звук його голосу, в голові залишилося воно, прізвисько, яке Ебігейл отримала майже десять років тому. 

Серденько…

Чому саме воно? Чому саме зараз?

Дівчина намагалася заспокоїтися по дорозі до Вів’єн, намагалася зібрати всі думки до купи. І забути про свого нового боса, хоча б поки не буде вдома, в своїй кімнаті, і не зможе все нормально обдумати. 

Вона знову і знову згадувала ті очі кольору попелу, коли її погляд перехопили інші - карі. 

Це був Лео. 

Хлопець майже одразу помічає, що Ебігейл напружена та задумала. На її обличчі не було і підозри на стах чи занепокоїння, хоча зазвичай саме таке тріо і стається. Тим часом як обличчя Лео, саме змінилося з радісного та веселого на - занепокоїне. 

- Ебі? Все добре? Як пройшла співбесіда?

Лео взяв її руки в свої та напруження виросло ще дужче.

“Святий Ален! Та вони ж крижані!”

Тільки зараз він помітив її плащ, що колисав вітер. І як крутила свою маленьку срібну каблучку.  

- Ебі?! 

Дівчина нарешті повернулася до світу. Нарешті вона все помітила. І вітер з туман, що опускався на місто, і сам Ареос, що говорив до неї через тіней. Помітила свій плащ та одразу його зав’язала. Вона помітила все. 

- Привіт, Лео. 

- Святий Ален! Ебі, ти мене злякала! 

На її обличчя впала заспокійлива посмішка. 

- Все добре. - вона поплескала його по руках, - Не переймайся. Гаразд?

Спокій хвилею промайнув обличчям Лео. Це стало відповіддю на її прохання. А тоді згадав, де його подруга була сьогодні. 

- Тож, - почав він, - як пройшла співбесіда? Тебе прийняли? 

- Так. І розмова пройшла не погано. 

- Ііі, де ти тепер будеш працювати? 

Ебігейл витримала невелику паузу. Вона вже здогадалась, яка буде реакція у Лео. 

- Андервуд Індустріс. 

- Клас, вітаю! Почекай, що? Андервуд Індустріс?!

Напруження знову промайнуло його обличчям. 

- Ебі, ти ж розумієш, що це точно не найкраща з твоїх ідей?

По дорозі додому Лео більше не розпитував Ебігейл про її нову роботу, він бо хотів, але маленька Вів’єн повернулася з садочка з напруч гарним настроєм. Майже всю дорогу вона розповідала, що робила сьогодні, що знайшла подружку і не одну. Показувала малюнок, який зробила. І саме малювання було її талантом. Хоча Вів’єн була ще не сильно дорослою, але її малюнки викликали захват. 

Андерсон саме сидів під великим дубом, що росло посеред галявини на університецькому подвір’ї, коли його погляд зустрівся з вічнозеленими очима Ебігейл. Вона тим часом сиділа на лаві просто навпроти нього через стежку. 

Вони не одразу відвели погляди, та все ж зробили це. Та продовжили займатися кожен своєю справою. Дівчина - захоплено читала нову книгу, а Даміан так само захоплено водив олівцем по паперу. 

Та вже невдовзі таки пішов обіцяний дощ, від синоптиків. Тому не довго думаючи дівчина забігла під великий дуб, який точно захистить її від дощу. Але краєм ока вона помітила, що саме робив хлопець - малював, але не просто щось, а саме дівчину, яка сиділа на лавці та захоплено читала свою книгу. 

- Що таке Джонс? - він підвіс та став навпроти, - Ніколи не бачила, як люди малюють? 

- Бачила. Але не думала, що ти таким займаєшся.

Він нахилився ближче так, що його губи найже торкалися її вуха. Дівчина вперлася спиною в дерево.

- Серденько… я багато чого можу про що ти навіть не здогадуєшся.

Він затих на невелику хвилину, коли саме почулася сильна гроза. 

- А зараз, серденько, - Даміан продовжував дивитися в її очі, - маєш йди в середину, а то вже тремтиш від холоду.

Даміан Андервуд. Людина яку поважають та бояться одночасно. Він завжди холодний та зібраний. Самотужки керує великою компанією.

Але сьогодні з ним щось не так. І це помічають не тільки особи, що приближені до нього, але й майже всі співробітники в компанії. 

Даміан переносить зустрічі, хоча він буквально ніколи цього не робить. Завжди все має йти по графіку, все наперед відомо. Але не сьогодні. Він не слухає співрозмовників з якими не встиг перенести зустрічі чи робітників, які прийшли звітувати. 

Він майже завжди дивиться у вікно, і намагається в сірині Ареоса знайти її. Даміан постійно згадує їхню зустріч, думає про неї. Та кожного разу думки повертаються до маленької срібної каблучки, яка була на її пальці. Він пам’ятав, що колись дарував їй схожу, але то було давно…

Того ж вечора Ебігейл готує речі на перший робочий день. Завтра їй знову доведеться його побачити.