Розділ 3. Серденько

Вона ще раз прочитала ім’я на табличці. Можливо їй просто здалося? Але ні. Це справді було його ім’я. 

- Гей, Джонс, будь твоя ласка кинути м’яч назад! 

Даміан жартував з неї. Він був типу королем школи, але без коровели. А Ебігейл була звичайною студенткою, яка колись пролила на нього свою каву (вона вже встигла сто разів пожалкувати, що тоді заходіла пити). 

- Ну, так що?

Міс Джонс підняла очі на людину, що сидить перед нею у великою шкіряномі кріслі. 

Вона не повірила своїм очам. 

Невже це він? Але судячи з його погляду він певно подумав теж саме.

В кабінеті на декілька секунд зависла повна тиша. 

Колишні знайомі уважно стежили за рухами один одного. Тим часом свічки, які були де-не-де розставлені по кабінету, бентежно пустили вогонь вгору та трохи завібрували. А, повітря наче стало холодніше ніж було до цього. В кімнаті лаше нізвідки з’явився легенький прохолодний вітерець.  

Колись добре знайомі люди, дивилися на один одного в очікуванні хто ж перший промовить хоча б слово. Певно вони би і далі продовжували грати у переглядки, якби це все таки не сталося. 

- Ебігейл?.. 

- Даміан…

Його голос трохи надломився. 

- Ебі, що ти тут робиш? 

Даміан ледь помітно схопився на край столу та так сильно, що побіліли кісточки пальців.

- Не переймайся, не заради тебе. - вона трохи помовчала, - Якби я знала, що ти тут головний, то не подала б сюди заявку.

Чоловік пильно подивився в її зелені очі. Щось в його серці легенько кольнуло.

- Ти можеш просто піти. 

Очі Даміана благально зблиснули у відображені полум'я свічок. 

- Мені потрібна ця робота.

Чоловік уважно вивчає Ебігейл, і тут його погляд чіпляє щось срібне на її руці. Це маленька срібна каблучка на безіменному пальці. 

“Невже вона заміжня?”

Ця думка промайнула так швидко, що його обличчя не встигло на неї зреагувати. Але він продовжив про це думати, хоча це було боляче, якщо брати до те, що було десять та вісім років тому.

“В неї вже є своє життя. Думаю вона, надто щаслива… Хоча це вже не моя справа.”

Його очі кольору попелу зустрілися з її кольору вічнозеленого лісу.

“Я спізнився…”

Цього виявляється достатньо аби повернути назад звичну для Даміана Андервуда його звичну холодність. 

- Місіс Ебігейл Джонс, - дівчина трохи спохмурніла, - Ви подавали свою кандидатуру на посаду секретаря. 

В кабінеті запалала важка тиша. Вогні свічок загорілися сильніше, а повітря стало набагато холодніше, ніж було до цього. Вони не відводили своїх очей один від одного. 

- Можете починати свою роботу від завтрашнього дня. - Даміан зробив коротку паузу, - Чекаю Вас завтра на дев’яту ранку.

Ебігейл коротко кивнула, та рушила до виходу з кабінету, коли почула його знесилений голос. 

- Не думав, що колись повернешся в Ареос, серденько…

Міс Джонс зупинилась.

“Це прізвисько… Не думала, що почую його ще хоч раз.”

- Вісім років - це довгий час. 

- Але не достатній. 

Даміан Андервуд. Колись це ім’я було для неї всім. Тепер воно стало лише нагадуванням про те, від чого вона тікала.