Розділ 1. Повернення до Ареоса

Сьогодні Ебігейл Джонс знову повертається до рідного міста - до Ареоса. Місто - де вона зростала, місто - яке було їй домівкою і місто, що стало її ворогом від якого мусила тікати.

      Але цього разу вона не боїться і не буде тікати, цього разу міс Джонс просто не зможе.

      Ареос - мальовничий, але при цьому такий холодний. Тут справді є багато яскравих кольорів - але всі вони виглядають так ніби їх змішали з сірим. Наслідки індустріалізації видно одразу. Коли міс Джонс була тут крайнього разу - вісім років тому, Ареос тільки починав поглинати сірий і його відтінки. Але зараз все змінилося. 

      Подув прохолодний осінній вітер змахуючи з її плечей каштанові локони. Поруч почувся дитячий голос. Це - була дівчинка, дуже схожа на Ебігейл Джонс, але очі в неї були від батька - світло сірі.

      Маленька стиснула її руку сильніше та нарешті промовила:

      - Мамо, як ти дивишся на те, щоб нарешті рушити до теплого місця? - вона підняла свою вільну руку перед собою і продовжила: - А, то подивися, моя рука вже і без того надто біла від холоду.

      Міс Джонс м'яко всміхнулася до доньки, тоді міцніше стиснула її руку і вони разом рушили до нового теплого місця, яке мати з донькою зможуть назвати новим - домом.

      Наступною зупинкою був невеликий п'ятиповерховий будинок. Маленька Вів'єн уважно розглядала нову домівку, поки вона з мамою піднімалася по сходах на другий поверх. 

Квартирка була невеликою - дві спальні, невелика вітальня, така сама кухня. Хоча орендатор розповідав, що тут свіжий ремонт, від нього все таки віє цією сіриною та чимось ще - якоюсь частинкою магії. Ебігейл не могла точно сказати наскільки сильна ця частинка, але й і не була певна, що вона не становить загрози.

Вів’єн не стала стримувати своїх емоцій, та урочисто промовила, що жити в невеликому містечку їй подобалося значно більше.

- Там хоча б кольори яскравіші були! А тут? - вона ще раз окинула поглядом їхню невелику квартиру. - Тут так тускло! Мамо, я придумала.

- Що саме?

Ебігейл присіла біля маленької, аби їхні очі були майже на однаковому рівні. Вона повторила своє запитання. 

- Давай ми купимо квіти і розтавимо їх тут? А ще я можу розкласти свої іграшки та книги! - Вів’єн замислено окинула все своїм поглядом, - Мамо, ще ти можеш поставити свої книги! Дійсно, їх же в тебе так багато. Знаєш про що я інколи думаю? 

- Не знаю, про що? 

- Я думаю, що в майбутньому з твоєї колекції можна буде робити справжню бібліотеку. З різними жанрами та мовами. 

- Можливо… Але знаєш краще скажи мені - як ти себе почуваєш? У грудях більше не болить?

Дівчинка натиснула собі на груди, аби перевірити, а тоді відповіла. 

- Та наче ні. Не переймайся. 

- Добре, люба.