Епілог: імена після тиші

«Коли буря вщухає, залишається не спустошення — а простір. Для життя. Для вибору. Для майбутнього.»

Місто жило. Не тому, що ніколи не зупинялося — а тому, що пережило. Тіні зникли, але пам’ять залишилася. Деякі вулиці здавались порожнішими, деякі обличчя — уважнішими, ніж раніше. А на східній околиці стояв новий будинок, з великим вікном і деревом, посадженим поруч.

Там мешкали Софія і Лев.

Вона — викладала психологію в університеті. Не казала студентам, що пройшла крізь інший вимір. Але в її очах було щось, що неможливо підробити: глибина того, хто дивився в темряву — і вибрав світло.

Він — відкрив майстерню з реставрації дерев’яних речей. Його руки, що колись тримали зброю, тепер лагідно торкалися старих поверхонь, вдихаючи в них нове життя.

Вони не завжди були спокійними. Іноді — прокидались серед ночі, схоплюючись від снів. Але завжди — торкалися одне одного. І це було їхньою відповіддю.

Лія залишила місто. Вона подалась у мандрівку — не як втечу, а як пошук себе. Востаннє Софія отримала від неї листа з Лісабона. У ньому було лише одне речення:

«Я навчилась жити з тим, що недосказане — не завжди зникле.»

Аріс — загадковий хранитель зі світу тіней — залишився там, де його й знайшли. Але іноді, коли Софія затримувала погляд на тіні дерева або глибокому віддзеркаленні у вітрині, їй здавалося, що він спостерігає. Не як загроза. А як спогад.

Мор… не зник остаточно. Бо темрява ніколи не зникає. Але тепер вона знала своє місце. Вона більше не панувала. Вона стала тим, чим і мала бути — тлом, що підкреслює світло.

І колись, через багато років, коли Софія сиділа з донькою біля каміна й розповідала казки, маленька дівчинка спитала:

— Мамо, а тінь може любити?

І Софія усміхнулась.

— Якщо дати їй ім’я — то так.
    
 

                                      КІНЕЦЬ