Розділ 24.5: після ночі

«Є дотик, що не лишає слідів. І є дотик, після якого ти вже не такий.»

У квартирі було тихо. За вікном сипав дощ — лагідний, весняний. Краплі бігли по склу, а годинник не цокав. Тиша була щільною, але вже не порожньою — наповненою подихами.

Софія лежала на ліжку, закутавшись у простирадло. Її волосся було вологим — від душу чи дощу, вона не пам’ятала. Лев стояв біля вікна, дивився, як ніч вивітрюється з неба.

— Ніколи не думав, що побачу тебе такою, — сказав він тихо.

— Якою?

— Живою.

Вона простягнула до нього руку.

— Підійди.

Він підійшов.

Не різко. Не з натиском. А як той, хто боїться, що сон розвіється від надто гучного руху. Та коли торкнувся її пальців — щось у ньому зламалось. Обережність відійшла.

І залишилось лише бажання.

Він опустився поряд, торкнувся її щоки. Її шкіра — тепла, жива, така справжня. Його пальці ковзнули по лінії шиї, по ключицях, наче перевіряючи: вона тут. Не примара. Не ілюзія.

Софія дивилась йому в очі — відкрито. Без жодного страху. Вперше за довгий час її тіло не було обороною. Воно було запрошенням.

— Лев, — прошепотіла вона, — я хочу… не щоб ти рятував. А щоб просто був.

І він був.

Він цілував її повільно — наче кожен дотик міг стерти те, що лишило темрява. Його долоні ковзали її тілом, лишаючи сліди не пристрасті, а пам’яті. Її тіло тремтіло не від страху, а від життя. Від дозволу відчути.

Коли він увійшов у неї — все затихло.

Не було міста, не було дощу, не було нічних примар.

Був лише ритм. Дихання в унісон. Її руки на його спині. Його губи на її шиї. Пульс — спільний.

Вони не поспішали. Кожен рух був визнанням. Нею — як жінки, яка пройшла крізь тіні. Ним — як чоловіка, який вибрав світло. Вони не шукали забуття. Вони шукали одне одного.

Коли вона вигукнула його ім’я — це не був крик пристрасті. Це була віра.

Що вони дійшли. Вижили. І заслужили бути разом.

Пізніше, коли вона лежала на його грудях, а його рука ледь торкалася її талії, він прошепотів:

— Софіє… якщо колись світ знову впаде… я все одно знайду тебе.

Вона усміхнулась. Очі її блищали.

— Тепер я знаю, як тебе кликати. Навіть крізь тіні.