Розділ 24: після темряви

«Світ не змінюється, коли ти повертаєшся. Але ти вже не той, ким був до мандрівки.»

Світло.

Не магічне, не небесне, не від спіралі чи розриву реальності. Просто — світанок. Проблиски сонця крізь вікна. Запах вогкості після дощу. Тепле повітря, якого не вистачало в іншому світі.

Софія повільно розплющила очі.

Стеля — знайома. Тріщина в штукатурці над вікном. М’яке постільне покривало. І тиша. Але вже не тиша Мора. А така, в якій хочеться дихати.

Вона була вдома.

— Ти прокинулась, — почувся поруч голос. Низький, теплий, трохи охриплий.

Лев.

Він сидів поруч, босий, у тій самій чорній сорочці. Його очі… були справжніми. Без нічого зайвого. Ніякої темряви. Тільки він.

Софія сіла. Її серце калатало. Тіло ще пам’ятало напругу, але все, що було, здавалося тепер сном. Дуже реальним сном.

— Це… був сон? — запитала вона пошепки.

Лев похитав головою.

— Якби був — у мене не залишилося б шрамів.

Він підняв руку — показав тонку темну лінію на зап’ясті. І вона раптом зрозуміла: в реальний світ вони повернулися не такими, як пішли. Зі слідами. І з вибором.

Софія дивилася на нього довго. Потім обережно простягнула руку й торкнулася його грудей. Там — серце. Живе. Тепле.

— Ми… вижили?

— Ми — вибрали, — відповів він.

Вулиці міста шуміли. Сонце вставало над дахами. Люди поспішали на роботу, розносили каву в стаканах, кудись бігли.

А Софія стояла біля вікна, загорнута в плед, і знала: вона повернулася в цей світ, але іншою. І з нею поруч — він. Лев. Не як минуле. А як той, хто пішов у темряву заради неї і повернувся.

Він підійшов, обійняв ззаду.

— Знаєш, що найстрашніше? — прошепотів він. — Що тепер, коли ми тут, усе здається… крихким. Якби я відкрив очі — й тебе не було…

— Але я є, — перебила вона. — І я не піду.

Вони стояли мовчки. Слухали, як життя повертається. Як світ не питає, звідки ти повернувся — а просто дозволяє бути знову.

І Софія усміхнулась. Вперше — справжньо.

Бо реальність… вже не лякала.