Розділ 23: імʼя, вимовлене в тиші

«Є слова, які не можна відкликати. Так само, як клятви, які промовляєш серцем.»

Софія стояла попереду. Її пальці стискали руків’я срібної спіралі — артефакту, який колись належав тим, хто спробував приборкати Тінь і… зник.

А позаду — Лев. Його долоня лежала на її спині — мов якір, мов обітниця. Але вона відчувала, як кожен його подих спалює легені. Темрява ще жила в ньому. Вона не пішла — лише затаїлась. І Мор знав це.

— Я не хочу вас знищити, — пролунав голос Мора, не з неба, не з землі. Просто був.

— Я хочу, щоб ви пам’ятали. Що ви — мої уламки.

Любов? Вона — ваш найбільший обман.

Софія не відповіла. Вона знала: Мор живиться саме реакцією. Страхом. Втратою контролю.

Але її серце билося рівно.

Тепер вона пам’ятала, хто вона.

Софія. Еліарна. Та, що вижила. Та, що кохає.

— Ми прийшли, щоб покласти край цьому, — мовила вона. — Не через помсту. Через надію.

Мор засміявся. Земля здригнулась. Повітря почорніло, як попіл. І з тієї тіні почали вивільнятись фігури. Людські. Але неживі.

Сотні.

Ті, кого він поглинув за століття.

— Вони — ваші відлуння, — прошепотів Мор. — Кожен із них — той, кого ви не врятували.

Лев затремтів. Він побачив обличчя свого брата. Того, кого втратив у пожежі, коли був дитиною. Софія — обличчя дівчинки з вулиць Раяру, яку вона не змогла захистити.

Тінь ішла до них. Величезна, мов стіна.

Але Софія зробила крок уперед — і різко підняла руку.

Спіраль розгорілася.

Світло було не яскравим. Воно було теплим. Таким, як ранкове сонце після довгої ночі. Як згадка, що рятує.

— Ви не монстри, — сказала вона. — Ви — біль, який не почули. Тепер… я чую вас.

Тіні спинились.

І тоді Мор вийшов сам.

Його подоба була людською — але очі… в них не було часу. Лише нескінченна втома.

— Якщо ти чуєш…

Тоді вбий мене. Бо інакше я говоритиму знову.

І знову.

І знову.

Софія підійшла до нього. Подивилась у ці порожні очі — і промовила:

— Я не вбиватиму тінь. Я вб’ю лише тишу, в якій вона виросла.

І вона назвала своє ім’я вголос.

— Я — Софія Еліарна. І я пам’ятаю. І я більше не боюсь.

Мор скрикнув. Від її імені — від сили самоідентичності — розсипалась його тінь. Тіла, яких він тримав, зникали — з усмішками на устах. Він падав на коліна. І тоді Лев зробив останнє.

Він простяг руку — і пробачив.

— Я знаю біль. Але ти — не біль. Ти просто залишок.

А ми — живі.

Серце Мора зруйнувалося не у битві.

А в прощенні.

Бо навіть найглибша тінь зникає, коли їй дозволяють піти.