Розділ 22: тріщина в обітниці

«Темрява не завжди приходить зовні. Інколи вона — те, що шепоче в тобі найтихіше.»

Софія сиділа поруч Лева, торкаючись його скроні пальцями. Він був без свідомості — відтоді, як відбив удар Мора. Його тіло тремтіло, якби всередині точився бій, що вона не могла побачити.

Навколо них — ніч. У буквальному сенсі. Серце Мора змінилось. Тепер воно стало порожниною — в якій не було нічого, крім згадок про страждання. Кожна стіна шепотіла чиїмось плачем. У кожному кроці — чиясь поразка.

І серед цього — він, її Лев. Той, хто повернувся. Той, хто все ще дихав — але вже не весь належав цьому світові.

— Лев… — прошепотіла. — Не залишай мене ще раз.

Раптом його очі розплющилися.

Але це… були не його очі.

У них була порожнеча. Безбарвна. І надто… спокійна.

— Софіє, — промовив він. Але його голос був пласким. Механічним.

— Я бачив. Я пам’ятаю. Ти зрадила мене першою.

Вона здригнулась. Його обличчя було спокійним, мов у статуї.

— Це не ти… — шепнула.

— Це те, що було завжди, — промовив він. — У твоїх снах. У твоїх страхах. Я лише кажу вголос.

Він підвівся. Його рука потягнулась до неї — не для обіймів. А для поранення.

— Ні, — сказала вона твердо. — Ти не мій страх. Ти не моя тінь. Це говорить Мор. Це він у тобі.

Очі Лева сіпнулися. Пальці затремтіли. І тоді вона зробила єдине, що могла.

Вона поцілувала його.

Не ніжно. Не повільно. А так, як цілує та, хто бачить, як коханий тоне, і кидається у воду без страху.

Тиша здригнулася.

Очі Лева наповнилися світлом. Він відступив назад. Схопився за голову — і закричав.

Цей крик зламав тишу в Серці Мора.

Бо це був не крик болю.

Це був крик пам’яті.

І вона знала: він повернувся.

Він упав на коліна, дихаючи важко. Потім подивився на неї — вже справжніми, живими очима.

— Я пам’ятав усе… Але він змусив мене бачити це інакше. Він показував, як ти йдеш… і залишаєш мене. Як обираєш світ — а не мене.

Софія торкнулась його щоки.

— Я обираю тебе кожного разу. Навіть коли світ проти нас. Навіть коли в мені інше ім’я. Навіть коли темрява шепоче мені: відпусти. Я не відпущу.

Він обійняв її. Міцно. Без захисту.

— Тоді… я житиму. Для тебе.

А Мор… спостерігав.

Бо навіть тінь не знає, що робити, коли серця, зламані минулим, вибирають любов.