Розділ 21: серце мора

«Є речі, які не мають форми. Вони просто… живуть у тобі. Чекають, коли ти наважишся подивитися їм у вічі.»

Брама розчинилась — не як двері, а як спогад, який нарешті визнають справжнім.

Софія зробила крок — поруч Лев. Його рука в її долоні. Сильна, жива, але дещо холодна. Мов крізь тіло його досі проходила чужа тінь.

Всередині все було… неправильно.

Світ, у який вони потрапили, не був створений для життя. Він пульсував, дихав, стискався. Немов серце гіганта, якого розіп’яли між світами й забули. Повітря мало смак іржі й болю. Звук крапель не був водою — це було щось інше. Густа, чорна пам’ять.

— Це він, — прошепотів Лев. — Ми всередині нього.

— Мора? — голос Софії затремтів. — У ньому є життя?

— Не життя. Але свідомість. І біль. Мор — це не просто демон. Це відчай, який не забули. Це частина нашого світу, яку ми намагалися викинути. Але вона… вижила.

І тоді він з’явився.

Не шумом. Не спалахом. А тишею.

Такою глибокою, що в ній зникали всі думки. Простір навколо ніби втягнувся в себе. Час… зупинився. Відірвався.

Мор.

Його очі не мали зіниць. Їх не можна було сфокусувати. Вони були, як прірви — і коли ти дивився туди, прірва дивилася у відповідь.

Він говорив без голосу — в умі. У кістках.

— Ось ти й прийшла, Софіє. Сама, як і тоді. Але цього разу ти принесла з собою серце.

Серце, яке можу зламати.

Або… забрати.

Софія стиснула Левову руку. Вона знала: Мор говорить про нього. Про його душу. Його слабкість. Його минулі гріхи. Те, що тягне за собою навіть зараз.

— Ти не забереш його, — сказала вона рівно. — Бо цього разу я не дозволю.

Мор засміявся. І цей сміх не мав звуку. Але все живе в цьому мертвому місці — стиснулось.

— А хто ж ти, щоб мені щось забороняти?

Сама тінь. Та, що зрадила ім’я.

Ти — моя.

Софія зробила крок уперед. Тінь тремтіла на її плечах, але вона трималася рівно.

— Ні. Я — не твоя. Я була твоєю. Колись. Коли боялася світу. Коли думала, що моє ім’я — це тягар. Але я його згадала. І я — Софія.

— Тоді помри з ним.

Темрява вибухнула.

Навколо все стискалося в хаосі. Тінь стала плоттю. Мор вистрілив у них блискавкою з чистого відчаю. Лев кинувся вперед, захищаючи її тілом.

Але з Софії вже виходила інша сила.

Не вогонь. Не магія. А… пам’ять.

Світло, яке лилося з її очей, було не світлом. Це були образи. Їхнє дитинство. Їхній перший поцілунок. Обіцянка не зраджувати. Її плач. Його втрата. Його смерть. Її тиша.

Мор відступив.

Бо справжня пам’ять — сильніша за темряву.

Софія і Лев стояли в самому Серці Мора. І знали — попереду ще битва.

Але тепер вони були разом. І пам’ятали, хто вони.