Розділ 20: коли тиша дихає іменем

«Є голоси, що залишаються в тобі навіть після того, як світ їх забув.»

Я стояла перед Брамою. Камінь дихав. Він був живим — не як дерево чи кров, а як щось, що спить і чекає. Поріг світу, за яким — Серце Тіні. І за яким уже, можливо, немає повернення.

Вітер не ворушив мій плащ. Він не міг — тут не було вітру. Не було часу. Лише я… і відлуння тих, кого я втратила.

Мор чекає. І він — останній, кого я мусила зустріти.

— Еліарно… — голос Рейла, хрипкий і тривожний. — Це пастка. Він змусить тебе забути, хто ти. Навіть своє ім’я.

Я не відповіла.

Бо вже забула, що таке не йти назустріч темряві.

Та перш ніж я ступила вперед, простір здригнувся.

Мов хтось розрізав небо зсередини. Тріснула сама реальність — і крізь неї вийшов він.

Його постать була знайома до болю. Рухи. Тінь на скроні. Подих, який я чула тисячі разів уві сні, навіть коли не могла згадати ім’я, що належало йому.

Ім’я, яке колись було для мене синонімом дому.

Лев.

— Я знав, що знайду тебе тут, — сказав він тихо. — Навіть якщо доведеться йти за тобою крізь світ, що згнив.

Я не встигла нічого сказати. Бо тіло пам’ятало швидше, ніж розум. Я впала йому в обійми — майже інстинктивно. Як ті, хто повернувся з бою, але ще не знає: вони виграли чи просто вижили.

— Я думала… — прошепотіла. — Ти зник. Ти помер.

— Я зник, — відповів він. — Бо був слабкий. Бо боявся тієї істини, яку ти несеш у собі. Бо я пам’ятав тебе як Софію, але ти стала Еліарною — і я не знав, чи маєш місце для мене в новому імені.

Я відступила на крок, подивилася в його очі.

— Я завжди була собою. Просто світ забрав у мене право бути Софією. А Мор — змусив стати тим, чим я не була.

— Але я пам’ятаю тебе, — сказав Лев. — Я пам’ятаю, як ти колись тримала мене, коли все горіло. Як ти казала: “Ми переживемо це, якщо триматимемося одне за одного.” Я не відпущу більше.

І в цю мить Брама відгукнулась. Камінь засвітився. Відлуння темряви вщухло.

Бо вона відчула: та, хто прийшла, нарешті згадала своє ім’я.

І той, хто повернувся до неї, — сказав його вголос.

— Софіє, — прошепотів Лев. — Якщо ми вдвох — то навіть Мор не зможе нас роз’єднати.