Розділ 18: світ між світами

«Там, де нема часу, — все існує одночасно. І страх, і любов, і зрада, і надія.»

Світ навколо був… порожній. Але не мертвий.

Герої стояли на уламках кам’яного мосту, що вів у нікуди. Навколо — фрагменти зруйнованих міст, замків, спогадів. Птах, зроблений зі скла, пролетів над ними і розсипався на імена, які Ліа раптом згадала, хоч ніколи не чула.

— Це… не просто вимір, — прошепотала вона. — Це… пам’ять світу?

— Ні, — відповіла Еліарна, озираючись. — Це місце між пам’яттю і уявою. Місце, де Мор був задуманий.

Їхні думки матеріалізувались. Сумнів — виводив на камінь старі сцени. Розчарування — створювало тіні, що йшли за ними. А найбільше — страх.

І тоді кожен побачив… своє.

Касіан — тінь свого батька, що зневажав його слабкість.

Рея — мати, яка ніколи не сказала «люблю».

Серена — короля, свого батька, з отруєною посмішкою.

А Ліа — Каела.

— Я не встигла… — прошепотіла вона. — Не встигла сказати, як сильно…

— Я знав, — відповіла тінь, але вона була не справжня. І зникла, як тільки вона торкнулася її руки.

Вони йшли крізь уламки, доки не вийшли до озера. Озеро… зроблене з думок. У його глибині — слова, що ніколи не були сказані. А в центрі… він.

Мор.

Але не у звичному вигляді. Не тінь. Не чудовисько.

Хлопець. Хлопець із сірими очима, босий, з порізаними руками, сидів на камені й щось шепотів у воду.

— Це він? — шепотіла Серена.

— Це… першо-образ. Його справжня сутність, — відповіла Еліарна. — Ще до того, як він став темрявою. До того, як його прокляли. До того, як він навчився ненавидіти.

Вони підійшли ближче.

Мор не рухався.

— Ви не боїтесь мене? — його голос був не страшним. Він звучав… як голос дитини, що не розуміє, чому її покинули.

— Ти не страшний тут, — сказала Ліа. — Ти не сильний.

— Ні, — відповів він, злегка всміхнувшись. — Просто… справжній.

Еліарна ступила на воду. Вона не тонула. Вода приймала її.

— Ти не створив зло. Його принесли тобі. І ти став його судиною.

— Я був дитиною, — сказав Мор. — Мене створили, щоб зберігати біль інших. Я був тим, кого кидали. Тим, хто мав мовчати. Я був дзеркалом.

— Але ти став монстром, — відповіла Серена. — І ми прийшли це зупинити.

— То зупиніть, — прошепотів Мор. — Але перш ніж знищити мене… подивіться в мої очі.

І коли вони подивились… побачили себе.

Не ворогів. Свої обличчя. У кожному — тінь гніву, болю, зради. Те, що породжує Мор.

— Ви не можете мене знищити, — сказав він тихо. — Бо я — не хтось. Я — ви.

І світ між світами почав руйнуватись. Вода перетворилась на скло. Уламки летіли вгору. А Мор… вставав. Зникав. І ставав собою.

— Побачимось… у останньому місці, — його голос розлетівся на вітер.

Світ почав затягуватись темрявою. Портал… ще був відкритий. Вони мали тікати.

Еліарна дивилася на простір, що стискався.

— Ми не переможемо його з силою. Але ми знаємо, де він почався.

— Де? — запитала Рея.

— Там, де вперше хтось вибрав ненависть замість любові.

І вони повернулись у портал.