Розділ 17: портал крові

«Деякі двері відчиняються ключем. А деякі — клинком.»

Ніч огортала табір густим туманом. Вогнище тріщало, але не давало тепла. Серена сиділа навпроти Еліарни, тримаючи в руках корону батька — золоту, з розсіченою печаткою тьми посередині. Вона світилася червоним, як лезо, щойно витягнуте з тіла.

— Це більше не просто символ влади, — прошепотіла Еліарна. — Це ключ.

— І він відкриє портал? — запитала Ліа.

— Так. Але лише якщо заплатити ціну.

— Яку?

Еліарна мовчки поглянула на чорну книгу, що тримала з собою ще з Серцевини. Її сторінки дихали, шепотіли, тремтіли, мов серце живої істоти.

— Потрібна жертва. Пряма кров короля. Але не вбивство. Добровільна передача життя.

Серена не зрушила.

— То я. Без питань.

— Ні! — вигукнув Каел. — Це безумство!

— Це вибір, — твердо сказала вона. — Я виросла в палаці, де зраджували, брехали й продавали душі за владу. Якщо я можу хоч чимось очистити свою кров… я це зроблю.

Ритуал почався вночі.

Серена стояла посеред круга з попелу. На її чолі — знак корони, нанесений золотою кров’ю. У руках — ніж.

Еліарна стояла поруч, читаючи слова з книги:

«Відкрийся, що межуєш із часом. Відкрийся, що несеш біль. Через кров — життя, через життя — ворота.»

Серена піднесла ніж до серця. Але в останній момент Ліа схопила її руку.

— Досить. Це не має бути ти.

— Ти хочеш замінити її? — крикнула Еліарна.

— Ні, — сказала Ліа і подивилася на небо. — Але… якщо ми принесемо у жертву останню надію на нову владу — ми не кращі за Мора. Ми маємо знайти інший шлях!

Тиша.

І тоді Каел ступив уперед.

— Я — не кров королів. Але я — прямий нащадок Хранителів Печаті. Наші душі теж відкривають портали. І моя — вже зламана. Тож якщо треба заплатити — я заплачу.

— Каел, ні… — прошепотіла Еліарна.

— Це не кінець для мене. Це — початок для вас.

І він встромив лезо в себе.

Коли кров торкнулась печатки на короні, земля затремтіла.

Небо розверзлося. Простір закрутився у вир, в якому було видно не кольори, а істини — страх, біль, кохання, смерть, пам’ять. Все сплелося у портал, схожий на серце, що билося в порожнечі.

Каел упав. Але усміхався.

— Біжіть… доки ворота відкриті…

Вони кинулися вперед — Еліарна, Серена, Касіан, Ліа, Рея. І за мить опинилися… не у світі.

Навколо — межовий простір. Без неба. Без землі. Лише плаваючі уламки міст, втрачених реальностей, уламки мови, що не мала звуків. І Мор — десь там.

А ззаду… портал почав закриватися.

Ліа обернулася востаннє — і побачила, як тіло Каела вкривається попелом.

— Я знайду спосіб повернути тебе… — прошепотіла вона.

— Я вірю… — прошепотав вітер. І замовк.