Розділ 15: коріння тьми

«Темрява не приходить зверху. Вона проростає знизу. І її плоди — ми.»

Після розлому неба та першого наступу Мора, Еліарна зрозуміла: більше не можна чекати. Вони мали йти в Серцевину — підземну пустоту під світами, де колись була створена перша печатка. І звідки вперше почувся шепіт, якого навіть боги боялись.

Їхній шлях пролягав через ущелини і шахти, покинуті ще тисячі років тому. Вогні згасали, як тільки вони наближались. Камінь плакав. Стелі дихали.

— Я не відчуваю себе… цілою, — шепотіла Ліа. — Це місце… воно розбирає мене на частини.

Кожен крок — усе глибше, усе нижче. Тіла тисли з минулого — древні скелети, зрощені з корінням, ніби земля сама пожирала тих, хто колись насмілився шукати істину.

Врешті, вони досягли місця, яке не було схожим на жодну печеру.

Це була камера. Не збудована — вирощена. Стелі були вкриті чорними жилами, що пульсували, як артерії. А посередині — серце. Не метафоричне. Справжнє. Гігантське, живе серце, що билося повільно, з кожним ударом пускаючи по коренях тьми хвилі отруйної сили.

— Це… Мор? — прошепотів Каел.

— Ні, — відповіла Еліарна, ковтаючи страх. — Це… те, з чого він почався.

І тоді перед ними постала Матір Кореня. Істота — не жінка, не звір, не тінь. Вона була наче зліплена з попелу, сліз і бур’янів. Її очі не світилися — вони поглинали світло.

— Ви принесли всіх Сімох, — промовила вона. — Отже, вибір зроблено.

— Який вибір? — запитав Касіан, тиснучи меча.

— Світ або виростає… або згниває. Ви хочете знищити Мора. Але чи зможете ви жити з тим, що він — ваше відображення?

— Брехня, — прошипіла Рея. — Ми — не він.

— А якщо ви — його наслідок?

Серце почало битися сильніше. Корені — тремтіти. Їхнє минуле оживало в стінах: сцени дитинства, зради, крові, поцілунків, втрат. Їхні найбільші сороми та найгірші бажання проростали крізь камінь.

Еліарна впала на коліна. В її очах — сльози. Не від болю. Від усвідомлення.

— Я бачила його ще до того, як він мав ім’я, — прошепотіла вона. — Він не просто створений. Він розбуджений. І кожен із нас… додав до цього пробудження щось своє.

— То що ви зробите? — прошептала Матір Кореня.

Еліарна піднялась. Повільно. Сльози обпалили щоки.

— Ми не ідеальні. Але ми — не він. Ми вчимося. Ми кохаємо. Ми втрачаємо і все одно вибираємо світло. І якщо ти думаєш, що це — слабкість… тоді дозволь нам показати тобі, на що здатна людська слабкість.

І вона встромила руку в серце.

Світ закричав. Пульс тьми зупинився на мить.

Земля здригнулась. Далеко в горах розкололась вершина. Усі корені, що тягнулись до світу нагору, засичали — і згоріли. Серце тріснуло.

Але Мор… не загинув.

У момент вибуху тьми з ядра вирвалась його справжня форма. Не образ. Не тінь.

Він тепер став тілом.

— Ви зробили це, — засміявся Мор. — Ви вбили моє серце… тож я став вільним. Не більше тінню. А тепер — тілом. М’язом. Гнівом. Ви мене народили.

І він зник у світлі порталу.

— Що ми зробили… — прошепотала Ліа.

— Те, що мусили, — відповіла Еліарна. — Наступного разу ми зупинимо його назавжди.