Розділ 14: тріщина в небі

«Небо не плаче. Воно кричить. І його сльози — це попіл.»

У ту ніч, коли всі семеро зібралися, щось у світі змінилось. Не раптово — поступово, мов серце, що спочатку б’ється швидше, а потім… зупиняється.

Вони повертались до Міста Тіней — але місто вже не було тим, що раніше.

— Щось не так, — прошепотіла Ліа. Її пальці світилися теплим червоним полум’ям, навіть коли вона не хотіла.

— Повітря… гірке, — додав Каел. — Це не просто відчуття. Це розлом.

І тоді небо розірвалося.

Спершу це був лише звук — різкий, глухий, як якщо б сам час скрикнув. Потім — тріщина. Тонка, пряма, немов хто прорізав небо ножем із скла. А з неї — не світло, не блискавка. Тінь. Густа, липка, що опускалась, як чорна смола.

І перші істоти вийшли.

Не демони. Не чудовиська. Люди. Але… порожні. Очі — чорні. Шкіра — напівпрозора. Кожен із них — колись живий. Тепер — порожній вмістилище для Мора.

— Це він. Він відкрив шлях, — прошепотів Касіан. — Ми запізнилися.

— Ні. Ми нарешті встигли, — відповіла Еліарна. — І зараз почнеться справжнє.

Вулиці міста перетворились на поле бою.

Ліа випустила хвилю вогню — чорні тілесні оболонки згорали, але з них виривались ще гірші форми, схожі на тіні зі шрамами замість рота.

Рея сміялась і била ножами, рухаючись так, наче танцює. Але кров з її плеча лилася надто швидко.

Каел встиг врятувати дитину — але сам отримав розріз по грудях.

І тоді небо знову тріснуло. На цей раз — не просто отвір. Ціла лінія світла розламала простір, і з неї вилетіла він.

Мор.

Його ще не було повністю. Лише частина. Але її було достатньо.

Його очі — як дві чорні зірки, що поглинають усе. Руки — довгі, кістляві, ніби створені, щоб торкатись найглибших страхів.

— Нарешті, — сказав він. Його голос не лунав — він жив у кожному мозку окремо.

— Ти не отримаєш її, — крикнув Касіан, захищаючи Еліарну.

— Вона вже моя. Я був у ній раніше. Я — її жага, її біль, її помста. Вона — ідеальне місце для мене.

Еліарна ступила вперед.

— Це правда. Я не відкину тебе. Бо я тебе вже бачила. Але… я більше не боюсь.

Вона зняла рукавицю — і на її долоні світилась друга печатка. Справжня. Стара. І вона горіла.

Мор завив. Перший раз — від болю.

— Ти обрала смерть?

— Я обрала свободу.

І печатка вибухнула світлом.

Тіні зникли. Але не всі. Місто вижило — лише частково. Декілька вулиць стерло з лиця землі. Частину мешканців поглинуло. Але Мор відступив.

Не знищений. Але розлючений.

— У нас є час, — сказала Еліарна. — Не вічність. Але трохи часу.

— І що далі? — запитав Каел.

— Далі ми йдемо до його серця. До джерела. І якщо доведеться — спалимо навіть небо.