Розділ 13: скляне море

«Це море не п’є води. Воно п’є тебе.»

Їхній шлях зайняв три дні й три ночі. Пісок під ногами змінювався то попелом, то солоним каменем, а повітря було густим, як тиша перед криком. Скляне море чекало.

І ось — вони стояли перед ним.

Ніяких хвиль. Ніякого бризу. Поверхня була ідеально гладкою, ніби дзеркало, протягнуте між світами. Але це не було звичайне дзеркало — це була безмежна пам’ять світу. У ньому кожна крапля зберігала обличчя. Душу. Страх.

— Не ступай на нього з брехнею, — прошепотів Касіан. — Інакше море забере тебе.

Еліарна зробила перший крок.

Її підошви торкнулись блискучої поверхні — і світ навколо зник.

Тепер вона стояла в темряві. Лише вона і… вона сама. Інша. Стара. Забута.

— Думаєш, ти змінилась? — прошепотіло відображення. — Думаєш, твої нові друзі врятують тебе?

— Я не потребую порятунку.

— Ні. Але ти боїшся істини.

Зображення тріснуло. І з тріщини вийшло… дитя. Дівчинка, що тримала в руках чорну квітку.

— Це ти, Еліарно. Коли вперше побачила Мора. Коли вперше… захотіла його силу.

— Я ніколи…

— Брехня.

Дитя розсміялось — і зникло, розчинилось у тиші. А море під ногами почало дрижати. Вона мусила зробити ще один крок. І ще. Щоб не зупинитись. Щоб дійти до центру.

Рея, йдучи позаду, раптом закричала. Її море показало її справжнє обличчя — не сміх, не легкість, а зламану, самотню душу, що колись зрадила кохання заради безсмертя.

Каел упав на коліна. Його море мовчало. Але це мовчання било сильніше за крик.

Ліа горіла — її руки самі почали палати, бо вона побачила, як її полум’я спалило її сестру в минулому. І тепер це полум’я намагалося згоріти знову.

— Не зупиняйтесь! — крикнула Еліарна. — Це лише тіні. Лише те, що ми ховаємо.

— Але вони справжні, — промовив Касіан. — Іноді тінь — це більше, ніж світло.

У центрі моря стояв круглий острів — плаский камінь, на якому сиділа вона. Остання з семи.

Вона не мала імені. Її обличчя змінювалось щомиті — наче пам’ять не могла визначити, ким вона була.

— Ти прийшла по мене? — запитала вона.

— Я прийшла повернути те, що було вкрадено.

— А що, як я не хочу повертатись?

— Тоді світ загине.

Жінка подивилась у море. Відображення не було. Жодного. Вона була забутою навіть самим буттям.

— Якщо я повернусь… я нагадаю собі, що я зробила. А я… не хочу знати.

— Ти маєш вибір. Але якщо ти залишишся — Мор виграє.

Вона мовчала довго. Потім встала. Її обличчя зупинилось. Вона стала самою собою.

— Добре. Але пообіцяй: коли все скінчиться… ти дозволиш мені знову забути.

— Обіцяю.

І вона ступила в море.

Море затремтіло. І в цю ж мить — далеко, на іншому боці світу — Мор закричав. Не від болю. Від гніву.

Бо тепер усі семеро були разом.