Розділ 12: палац зрадників

«Зрада — це не ніж. Це голос того, хто знає тебе найкраще — і все одно обирає пітьму.»

Він стояв серед уламків колись величного палацу — чорна фігура, відлуння часу. Його називали Касіан, Проклятий Хранитель Півночі. Колись — брат по крові Еліарни. Колись — той, хто поклявся ніколи не відвернутись. Але саме він відкрив браму Мору в ніч, коли впало Перше Кільце.

І зараз він дивився на неї — мов ніколи не каявся.

— Ти виглядаєш… живою, — мовив Касіан, схрестивши руки.

— А ти — як тінь, що не знає, чого чекає, — відповіла вона.

Лев стояв поруч, але його рука вже була на руків’ї меча. Ліа — з вогнем у пальцях. Каел — мовчазний. Рея — з посмішкою, яка в будь-який момент могла стати нападом.

— Я прийшла не за війною, Касіане. Я прийшла за правдою.

— Пізно, сестро. Правда — мертва. Як і наш союз.

— А що з тобою? Ти живий? Чи тільки обгортка?

Касіан повільно підійшов ближче. В його очах не було шаленства. Лише втому.

— Я зрадив тебе. Це правда. Але я зробив це, бо Мор вже жив у тобі тоді. Ти не бачила, як змінювалася. Як твої сни ставали отрутою. Я боявся, що ми втратимо тебе — і вирішив, що краще втратити частину… ніж усе.

— То ти обрав знищити мене?

— Я обрав… відтяти хворе, аби врятувати решту.

Еліарна мовчала. Вітер рвав подоли її плаща. Світло пробивалось крізь тріщини хмар — але жодне не торкалось Касіана.

— А зараз? Що ти обираєш тепер?

— Тебе.

— Мене? — перепитала вона з ледь помітною усмішкою. — А що, як я вже не та, що була?

— Я це знаю. І саме тому… я приєднаюсь.

Він опустив меч — чорний, важкий, мов витесаний із нічного неба — на землю.

— Але знай: я не прошу прощення. Я не шкодую. Я тільки хочу встигнути виправити. Поки Мор не став усім.

Лев зиркнув на Еліарну.

— Це небезпечно. Він носить у собі фрагмент Мора. Я відчуваю.

— І саме тому він нам потрібен, — відповіла вона. — Щоб розуміти ворога… треба мати його в крові.

Ніч упала на палац. Вони залишились там на кілька годин — розбили табір серед руїн. Касіан розповів їм про Другу Печатку — ту, що досі тримає Мора у Світі Мерехтіння. Але вона слабне. І тільки одна істота може її відновити — Третя, забута, остання з семи.

— Вона в темряві. За скляним морем. Її ім’я стерте. Її серце… роздвоєне. Якщо ми знайдемо її — буде шанс.

— А якщо ні? — спитала Ліа.

— Тоді залишиться лише ніч.

Еліарна сиділа біля вогнища, коли з неба впала блискавка. Удар був десь далеко — але вона відчула його у грудях.

Мор… рушив. Він уже не спостерігає. Він йде.

І наступний розділ — це не пошук. Це перегони зі смертю.