Розділ 11: ті, що памʼятають

«Не всі, хто забув, зникли. Дехто вчився жити з тінню всередині. Вони — мов зорі, що ще світять, хоча давно померли.»

Вітер над Верхнім Перехрестям був густим. Несвіжим. Напоєним попелом і спогадами. У цій частині міста не жило нікого вже багато років — лише уламки колишньої слави: зруйновані арки, затонулі площі, гудіння вітру в порожніх храмах.

Тут колись стояла Вежа Пам’яті.

— Кажеш, вони досі тут? — запитала Еліарна.

Лев кивнув. Його погляд сягав горизонту, де дим зливався з небом.

— Не всі покинули своє життя. Дехто сховався у спогадах — і жив там. Вони стали привидами, але не тінями.

Еліарна ступила вперед. Її тіло пульсувало — тепер вона відчувала простір і час інакше. Ніби між шарами реальності були тріщини — і вона могла їх читати, як старі сторінки.

— Ми шукаємо їх по запаху. По слідах магії. По залишках імен, які ще тримаються у повітрі.

— Ти їх пам’ятаєш?

— Я пам’ятаю відчуття. Кров. Клятви. Зраду.

Перша була Ліа — носійка вогню, яка колись оберігала західний кордон.

Вони знайшли її серед попелу, де був табір біженців. Вона не виглядала як воїтелька — виснажена, мовчазна, з пустими очима. Та коли Еліарна наблизилась, Ліа заговорила перша:

— Ти прийшла, отже, він повернувся.

— Ти пам’ятаєш?

— Я відчуваю спрагу в своїй крові. Ту, що Мор лишив, коли лизнув мою свідомість. Мені снився вогонь. І я знала — коли ти повернешся, ми знову станемо полум’ям.

Ліа приєдналась до неї без вагань.

Другий — Каел — колишній Хранитель Мовчання. Його знайшли в дзеркальній печері, що відбивала не лише обличчя, а й страхи. Він спершу не говорив — лише дивився на Еліарну, мов на привида. Але коли вона сказала:

— Ти поклявся мені в мовчанні. Час його порушити.

Каел упав на коліна.

— Пробач. Я не зміг захистити останній вхід. Я не встиг. Я… зрадив тебе.

— Ти вижив. І тепер — ти повертаєш борг.

Третя — Рея — єдина, хто сміялась, коли побачила Еліарну.

— О, скільки часу! Я думала, ми всі померли, тільки не помітили!

— А ти?

— Я померла вже тричі, але щоразу щось мене витягало назад.

— Моя пам’ять?

— Твоя лють, крихітко. Вона така… солодка.

Рея торкнулась її руки. В її очах світився вогник, якого не було ні в кого — божевілля змішане з ясністю.

— Я знала, що ти не дозволиш Мору виграти вдруге.

І коли вони стали разом — на руїнах світу, під трьома місяцями, — Еліарна вперше відчула: вона не одна. Вони — ті, що пам’ятають. Не тому, що їм дозволили. А тому, що відмовились забути.

— Їх було семеро, — сказала вона. — Ще троє.

— І Мор уже шукає їх, — відповів Лев. — Якщо ми не знайдемо їх першими, він знищить усе, що в них лишилось.

Еліарна глянула в небо. Воно більше не було синім — між хмарами вже проглядались чорні вени. Світ тріщав.

— Ми рушаємо. І більше не тікаємо. Бо я не просто згадала — я повернулась.