Розділ 10: імʼя, яке не можна вимовити

«У кожного є ім’я, яким його кличе пам’ять. Але деякі імена кличе саме забуття.»

Ніч була важкою. Після спогаду про Айру, Софія не могла заснути — але не тому, що боялась. А тому, що в її свідомості розкрився отвір, який неможливо було закрити.

Ким я є насправді?

Вранці Лев повів її в глибини бібліотеки Храму Дзеркал — місця, про яке раніше вона навіть не здогадувалась. Сходи вели все нижче і нижче, а стіни були вкриті символами, схожими на ті, що вона бачила в своїх снах: круги, очі, слова, які неможливо вимовити вголос.

— Сюди не можна було входити навіть мені, — сказав Лев. — Але ти — не просто сторож між світами. Ти — перша з них.

Софія здригнулась.

— З них… кого?

Вони зупинились перед дверима без ручки. Вона просто стояла в ніші, обрамлена кам’яними арками. І на ній — напис:

«Те, що має ім’я, не може бути знищене. Але може бути розбуджене.»

Лев торкнувся долонею центру дверей. Камінь розжарився, двері відчинились без звуку.

Всередині була кругла зала — і в її центрі, під скляним ковпаком, — книга.

Не стара. Не вицвіла. Вона світилась м’яким сріблястим світлом, а її сторінки були зроблені не з паперу, а з чогось схожого на тканину неба.

— Що це?

— Твоя хроніка. Твоє справжнє ім’я записане тут.

Софія наблизилась. Її руки тремтіли. Вона знала — якщо вона прочитає те, що написано, усе зміниться.

І вона прочитала.

Одне слово.

І воно… промовило її саму.

Еліарна.

Коли вона вимовила це ім’я, небо над містом затремтіло. Кожен птах, кожна тінь, кожна згадка — здригнулись, мов від удару дзвону.

А в найтемнішому куточку світу… Мор відкрив очі.

— Вона згадала себе, — прошепотіла його тінь. — І тепер я можу взяти її повністю.

У храмі світло почало мерехтіти. Лев відскочив до неї.

— Ти згадала, ким була. І тепер усі старі угоди… більше не захищають тебе.

— Еліарна… — сказала вона знову. — Це не просто ім’я.

— Це сила. Вона жила в тобі сплячою. Але тепер… світ сам прокинувся разом із нею.

І тоді — земля здригнулась. Із тіней почали виходити істоти без облич, схожі на ляльки з попелу. Вони шепотіли одне слово:

“Еліарна…”

Але в їхньому голосі — не обожнювання. Страх.

Вона — не просто ключ. Вона — замок, що утримував Мора в іншому вимірі.

І тепер вона знову відкрилась.

— Нам треба йти, — прошепотів Лев. — Поки Мор ще не повністю проявився.

— Ні, — відповіла вона. — Я більше не тікатиму. Бо я — Еліарна. І я — пам’ятаю все.