Розділ 9: фрагменти душі

«Пам’ять — не книга. Це кістки твого єства. Коли ти згадуєш — ламаєш себе, щоб зібрати заново.»

Усе почалося з запаху.

Не з картинки, не з голосу. А з аромату — диму та пелюсток магнолії. Софія стояла біля вікна, коли її охопило те відчуття: ніби хтось відкрив замкнені двері всередині неї. Світло стало іншим. Повітря — густішим. А тіло — чужим, але знайомим.

Спогад.

— Це почалось, — прошепотіла вона.

— Я знаю, — відповів Лев, який мовчки стояв у тіні. — Не бійся.

Він підняв руку — не до неї, а до амулета. І той спалахнув червоним, немов реагуючи на глибину, що почала розгортатися в її свідомості.

Перший уламок. Перший фрагмент душі.

Вона більше не була Софією.

Ім’я, яке вона чула в голосах довкола, звучало як:

Айра.

Місто було іншим. Високі арки, вузькі вулиці, мозаїчні фасади. Над головою — три місяці, що висіли в небі одночасно. Вона стояла у внутрішньому дворі з кам’яним фонтаном, і сріблясті квіти розпускались просто під ногами.

Її руки — не ті, що в теперішньому тілі. Вони були в рукавичках, із візерунками, схожими на письмові знаки. А на пальці — перстень із чорним каменем. Каменем, який дихав.

— Ти ще не навчилась його тримати, — пролунав голос позаду.

Айра обернулась — і побачила Його.

Лев — у тілі, яке було не менш знайоме, але… давніше. Його волосся було довше, очі — яскравіші, погляд — обережніший. Але вже тоді в ньому був вогонь. Той самий, що горів між ними тепер.

— Чому ти знову прийшов? — запитала вона.

— Бо цей день — останній, коли я можу бачити тебе не через біль.

— І що буде завтра?

— Завтра ти забудеш мене. Бо тебе змусять.

Айра підійшла ближче. Тіні навколо ворушились — у цьому місці світло не було стабільним. Все жило.

— Я не дозволю.

— Ти не зможеш зупинити Мора. Він уже знайшов шлях у твою свідомість.

— Тоді я сама знищу шлях.

— Айро…

Він торкнувся її обличчя. Вона обхопила його зап’ястя.

— Якщо в мене буде лише одна ніч, щоб пам’ятати — я зроблю її вічністю.

І вона поцілувала його.

Софія здригнулась. Спогад обірвався, мов хтось розрізав його ножем. Її тіло горіло. Дихання було важким. Але в грудях — пульсувало щось інше. Знання. Кохання. Втрати.

— Айра… — прошепотіла вона. — Я… була нею.

Лев кивнув. Його обличчя було спокійним, але очі світилися болем.

— І ти пам’ятаєш мене.

— Так. І не тільки… Я пам’ятаю, що зробила.

— Що?

Вона опустила голову.

— Я закрила себе. Я розділила душу на фрагменти, щоб Мор не міг забрати мене повністю. І… один із фрагментів я сховала в тобі.

Лев застиг. В повітрі стало тісно.

— Тому я… завжди тебе шукав. Не міг відпустити.

— Бо частина мене жила в тобі.

Їхні руки з’єднались. І на мить — усе стало цілим.

Але позаду них — щось скрипнуло.

Із тіні з’явилась фігура в каптурі, і з нею — звук, схожий на плач усіх, хто колись забував своє ім’я.

Мор… наближався знову.

І наступного разу — він прийде не за частиною. А за всією Софією.