Розділ 8: його звуть Мор

«Ім’я — це не просто слово. Це шепіт того, що було поховано. Якщо ти його промовиш — воно прийде.»

У ту ніч небо не було чорним. Воно було порожнім.

Софія прокинулась різко, як від падіння. Кімната — порожня. Повітря — застояне, сухе. Амулет на грудях — гарячий, мов розпечене залізо. Вона спробувала підвестись — але щось стискало груди. Не фізично. Простір довкола зменшувався.

Вікна… були замальовані тінню. Не фіранками — не темрявою — тінню, яка дихала.

Її крик заглушився в горлі, коли вона побачила його. Спершу — тільки силует. Стрункий, високий, нерухомий. Він стояв у кутку кімнати, в тому місці, де завжди падало перше сонячне світло. Але сьогодні — світло не прийшло.

— Ти прокинулась, — пролунав голос.

Ні, не голос. Звук, який був внутрішнім. Він звучав не в кімнаті — а всередині її голови.

— Хто ти? — прошепотіла вона.

Силует вийшов із тіні, але обличчя так і залишилось у темряві. І хоч там не було жодних рис, вона відчувала, як на неї дивляться.

— Я був там, коли ти забула. Я — те, що залишилось у тріщині.

Софія втиснулась у стіну. Її тіло тремтіло, серце билося болісно.

— Я пам’ятаю, — прошепотіла вона. — Ти… Мор.

Тінь завмерла.

— Ти назвала мене.

Світ навколо наче затріщав. Склянки на полиці задрижали. В повітрі почали з’являтись темні нитки, немов павутиння — і вони повільно тягнулись до неї.

— Не треба…

— Ти сама відкрила, Софіє. Я — не злий. Я — необхідний.

Його голос ставав обволікаючим, химерно м’яким.

— Пам’ять — це клітка. Я просто приходжу, щоб її розбити. І взяти те, що залишилось.

— Я не дам тобі його.

— Лева?

Її ім’я затремтіло у повітрі, мов струна.

— Ти любиш його досі. Тому я прийшов саме зараз. Любов — найбільша жертва. А я — збирач жертв.

І тоді тінь зробила крок ближче. Лише один — і температура в кімнаті впала настільки, що з рота Софії пішов пар.

— Що ти хочеш?

— Тебе. В оригіналі. Не спрощену, не звичну. Ту, яка була ключем. Я хочу твій дар. Твою пам’ять. І твоє серце.

Його “рука” — чорний, димчастий шлейф — простяглась уперед.

Але в ту мить щось вибухнуло.

З-за дверей прорвалося світло. Золоте, тепле, реальне. І з ним — Лев.

— Відійди від неї, — прогарчав він.

Мор повільно повернув голову, але не злякався. Його темрява наче нависла над світлом, обволікаючи його краями.

— Знову герой? — промовив Мор. — Скільки разів ми вже це грали?

Лев підняв руку. Амулет на його зап’ясті засяяв яскравим вогнем. Вогнем, що відштовхував тінь. Мор відступив — але не зник.

— Цього разу, Леве, вона пам’ятатиме. А коли згадає все — прийде сама.

Тінь зникла не як людина — а як туман, що втягується назад у небо. І з собою вона забрала тепло, частину світла — і щось із душі Софії.

Коли все скінчилось, Софія стояла мовчки. Її очі блищали — не від сліз, а від знання.

— Він був… завжди поруч, так?

Лев кивнув.

— Навіть коли ми були разом.

— І він… той, через кого я все забула?

Лев підійшов, обережно торкнувся її щоки.

— Ні. Забула — ти сама. Але він змусив тебе зробити це.

— І що тепер?

— Тепер… ми або згадаємо все — і зберемо себе по частинах…

— …або він забере мене остаточно.

Лев не відповів. Бо відповідь — уже дихала десь поруч