Розділ 7: повернення в залу

«Є речі, що не можна побачити двічі однаково. Бо вдруге — вони вже бачать тебе.»

Стара будівля галереї, колись затишна, сьогодні виглядала мов неживий організм. Занадто тиха, занадто порожня. Софія підійшла до дверей, які відкривалися лише зсередини — але цього разу вони були незамкнені.

Хтось чекав на неї.

Проміння сутінкового світла ковзало по мармуровій підлозі, переломлюючись крізь забруднене скло. У глибині зали було темніше, але очі звикали до напівтемряви. І тоді вона побачила її — картину, знову на тому самому місці.

Але тепер вона була іншою.

Полотно, що раніше здавалося пустим або викривленим, наповнилося деталями. Архітектура — надто точна, щоб бути вигаданою. Колір неба — сіро-бузковий, як у снах. А в центрі, серед вуличок і вогнів, стояла жінка в темному плащі. Її обличчя було наполовину в тіні, але Софія знала — це вона.

Серце забилося глухо, наче в порожній кімнаті. Вона зробила крок ближче. Картина здалася живою. У неї була глибина, яку не міг створити жоден пензель.

— Ти дивишся на себе, — пролунав голос позаду.

Софія не обернулася. Вона знала, хто це.

— Коли це було?

— За один день до того, як ти зникла.

— Я… втекла?

— Ти зробила жертву.

Тепер вона повільно обернулась. Лев стояв трохи далі в залі, але його присутність заповнювала простір. Він виглядав інакше, ніж удень — тінь від світла лягала на нього так, що він здавався майже нереальним.

— Чому я нічого не пам’ятаю?

— Бо ти витіснила. Сама. Щоб не зламатися.

— Скажи мені… що було?

Лев підійшов ближче, зупинившись прямо перед картиною. Його очі дивилися не на неї, а кудись глибше.

— Цей світ — не перший.

— Що це означає?

— Ти жила раніше. У місті, схожому на це. Але воно було… під іншим небом.

— Це якась алегорія?

— Ні, Софіє. Це реальність.

Він помовчав.

— Ти була вартовою. Ти захищала двері між снами. І одного разу… покохала того, хто мав пройти крізь них.

Софія завмерла.

— Тебе?

— Так.

— І я…?

— Ти дозволила мені перейти. Всупереч правилам. Ти обрала любов замість обов’язку. А коли за нами прийшли — ти знищила ключ.

— І заплатила пам’яттю…

— І тілом. І часом.

У грудях тиснуло, ніби серце намагалось вирватись із клітки. Вона подивилась на себе на картині. Очі тієї жінки були знайомими. Але в них було більше: біль, пристрасть, сила. Все, що вона колись втратила.

— То хто я тепер?

Лев підійшов ближче, обережно торкаючись її руки.

— Ти — межа. Між тим, що було, і тим, що ще може бути.

— Я відчуваю… щось пробуджується. Але разом із цим — щось темне.

— Тому що разом із тобою прокидається і той, хто хотів заволодіти тобою. Він знову близько.

— Хто?

— Той, хто колись хотів відкрити всі двері. І використати тебе як ключ.

Софія здригнулася. Але не відійшла. Не злякалась. Уперше — прийняла.

— І що мені робити?

Лев посміхнувся ледь помітно.

— Пам’ятати. Навчитись знову себе. І — бути поруч зі мною. Цього разу до кінця.

У темряві зали вони стояли так близько, що дихання зливалося. Його долоня сковзнула на її талію. Її пальці торкнулись його шиї. Їхні губи з’єдналися — і мить перетворилася на вічність. Поцілунок був не просто бажанням. Це було з’єднання душ. Зустріч того, що колись було цілісним.

І в тій тиші… картина знову змінилася.

Від неї повіяло холодом. На задньому плані — тінь. Висока, темна, без обличчя. Вона стояла далеко — але дивилася прямо на Софію.

Їх уже знайшли.