Розділ 6: той хто памʼятає

«У деяких очах — не відображення, а відгомін життя, яке ти вже одного разу прожила.»

Ранок у місті тіней не схожий на звичайний ранок.

Навіть сонце, коли з’являється, здається надто тьмяним, ніби його хтось фільтрує крізь серпанок снів. І цього ранку Софія не відчула нічого знайомого — ні смаку кави, ні ритму кроків перехожих, ні звуків вулиці за вікном. Все здавалося трохи зміщеним, трохи фальшивим.

Так почувається людина, що прокинулась після справжнього сну.

Вона сіла на краєчок ліжка, тримаючи в долоні амулет. Його поверхня була вже холодною, але в її пальцях усе ще залишалось відлуння того сну. Відлуння дотику. Імені. І поцілунку, який не відпускав її навіть зараз.

— Ти бачив мене, — прошепотіла вона в тишу кімнати. — Ти пам’ятаєш мене.

Це вже не було сумнівом. Це стало фактом. А з ним — приходив страх. Бо що, як вона була кимось… кого краще не згадувати?

Цього дня вона не пішла на роботу. Не змогла. Її кроки привели її до парку, де росли старі тополі, і де зазвичай майже не було людей. Вона сіла на лавку, загорнувшись у пальто, і вдивлялась у далечінь, не думаючи ні про що. Вітер грався пасмами її волосся, десь у кущах тріщала сорока, а в голові звучали чужі слова.

”…повертають частину тебе, яку ти віддала забуттю.”

Раптом поруч хтось сів. Без слів. Просто — був.

Вона не обернулась одразу. Але її тіло впізнало. Як пульс впізнає небезпеку, як шкіра — дотик.

— Ти знав, що я тут, — мовила вона тихо.

— Я завжди знаю, де ти, Софіє.

Він вимовив її ім’я так, ніби воно мало смак. Ніби було молитвою.

Вона повільно повернула голову. Лев сидів поруч, вдягнений у той самий темний плащ, з очима, що дивились не просто на неї — у неї.

— Ми зустрічались уві сні, — сказала вона.

— Ні, — його голос був тихим, але глибоким. — Ми згадали.

— Що це все значить? Хто ти такий?

Він не відповів одразу. Погляд його повільно ковзав по гілках дерев, по небу, по її обличчю.

— Я той, хто залишився.

— Залишився… після чого?

— Після того, як усе зникло.

Він зітхнув і подивився їй просто в очі.

— Ми були разом. Давніше, ніж ти можеш уявити. Але ти зробила вибір. Ти забула мене, щоб вижити. Тепер ти повертаєшся. І разом з тобою — двері.

— Я не пам’ятаю. Я нічого не пам’ятаю!

— Але відчуваєш.

— Це не те саме.

— Це більше.

Лев простягнув руку, торкнувся її пальців. Її шкіра одразу зреагувала — пульсацією, спалахом. Софія здригнулась, але не відсторонилась.

— Що це було?

— Зв’язок. Ти не забула мене повністю. І не змогла забути себе. У твоїй душі залишилась тріщина. Через неї я і прийшов.

Софія стиснула кулаки. Їй хотілось плакати. Втекти. І — залишитись.

— Ти говориш так, ніби я зробила щось страшне.

— Ти вибрала світ, у якому можна було жити. Але залишила той, де ми кохали.

Вона відчула, як їй важко дихати. Це не були звичайні слова. Це був докір без осуду. Сум — без вимоги.

— Якщо це правда, — прошепотіла вона, — то чому ти повернувся?

— Бо цього разу… я не дам тобі піти.

Вони сиділи мовчки, довго. А потім він підвівся.

— Прийди сьогодні ввечері в ту саму залу. Там, де була картина.

— Але її ж нема…

— Вона знову з’явиться. Для нас.

— І що там буде?

— Початок.

І він пішов. Так само тихо, як і з’явився.

Софія залишилася на лавці — вже не та, якою була до цієї розмови. Вона не мала відповідей. Але вперше… справжнє бажання згадати переважило страх.