Розділ 5: двері між снами

«Сни — це не вигадка розуму. Це те, що залишилося, коли реальність забула тебе.»

Тієї ночі заснути було важко. Софія довго лежала, дивлячись на стелю, що виблискувала від світла свічки. Її тіло було втомленим, але розум — тривожно активним. Кожен звук за вікном здавався сигналом, кожна тінь на стіні — натяком. Амулет, який дала стара, лежав поруч, на подушці. Вона торкалася його пальцями знову і знову — ніби він був ниткою, яка єднає її з чимось справжнім.

Коли вона все ж заснула, перехід був м’яким. Ніч не принесла сну — вона принесла іншу реальність.

Вітер. Холодний. Безжальний.

Тиша — така, яка ламає вуха.

І темрява. Глибока, як дно океану.

Софія стояла посеред великої зали. Стіни були зроблені з чорного каменю, а замість стелі — нічне небо з зірками, які повільно рухалися, наче дихали. Під ногами — глянцева підлога, що відбивала її обличчя, як дзеркало.

Навколо не було нікого. Але відчуття — що за нею спостерігають — було майже фізичним.

Вона зробила крок. Потім ще один. І світ почав змінюватись.

Стіни затихли, а попереду, прямо з туману, почали виринати двері. Десятки, сотні. Кожні — інші. Одні дерев’яні, обвуглені. Інші — блискучі, скляні, або обтягнуті тканиною, що дихала.

— Не всі двері варто відчиняти.

Голос.

Він був позаду.

Вона обернулась — і побачила його.

Лев.

Не в пальті. У темній сорочці, з підкоченими рукавами, з трохи вологим волоссям, як після дощу. Його очі не змінилися. Вони несли спокій і тривогу водночас.

— Ти знову тут, — прошепотіла вона.

— А ти — починаєш згадувати.

Він підійшов ближче. Вона відчула його тепло — і ще щось: знайомий запах кориці та диму.

Софія не відступала. Вона дивилась на нього — і її серце починало битися по-іншому. Як колись. Хоч вона й не знала, коли саме було це “колись”.

— Що це за місце?

— Це між. Тут ми — не ті, ким були наяву. Але й не ті, ким станемо.

— Чому я тут?

— Бо частина тебе хоче згадати. А частина — боїться.

Лев простягнув руку.

— Ходімо. Я покажу тобі одні двері. Ті, які відчинила ти… колись.

Софія торкнулася його долоні. Вона була теплою, живою, і від його дотику щось у її грудях здригнулося. Не страх. Жаль. Жага. Щось глибше за пам’ять.

Він повів її поміж дверей. Їхні кроки не лунали — лише тихе потріскування енергії в повітрі. І зупинився перед одними з них — високими, темно-синіми, вкритими тонким шаром інею.

— Це твої.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я вже був там.

Софія простягнула руку до ручки.

І в ту мить — побачила себе.

У вітражному світлі.

У чужій сукні.

І в обіймах Лева — але не теперішнього. Того, з минулого. Він був одягнений інакше. І вони… вони цілувалися. Так, ніби знали, що це востаннє.

Амулет на її шиї спалахнув світлом.

Софія скрикнула — і світ зламався.

Вона прокинулась, задихаючись, з липким потом на шкірі. Свічка догоріла. Амулет був гарячим.

Але найстрашніше — на її губах залишався смак поцілунку.

Занадто справжній, щоб бути сном.