Розділ 4: він знає твоє імʼя

«Є імена, які не вимовляють уголос. Бо вони — ключі.»

Усе місто, здавалося, віддалялося від Софії. Наче тінь, яку підсвітило сонце — довшає, втрачаючи форму. Вона йшла вулицями, які знала все життя, але сьогодні вони виглядали інакше: вікна — темніші, стіни — ближчі, люди — мов тіні самі по собі.

У її руці стискався аркуш із картини. Пальці тремтіли.

Софія знала одне місце, де могли зберігатися такі артефакти — антикварна крамниця на узбіччі центральної площі. Там, де зазвичай туман був найгустішим, і де ніхто не затримувався довше, ніж треба. Крамниця називалася просто — “Stille”. Тиша.

Коли вона відкрила старі дерев’яні двері, дзвінок над ними не пролунав. У крамниці пахло старими речами, лаком і попелом. Повсюди — полиці з ляльками без очей, годинники, що не йшли, книги з порожніми сторінками.

За прилавком сиділа жінка — похила, у бляклому чорному вбранні, з глибокими зморшками на обличчі. Її очі були майже кольору слонової кістки, і виглядали так, ніби давно не бачили світла — або ж бачили надто багато.

— Ти принесла його, — сказала вона, не дивлячись на Софію.

— Я… що?

— Аркуш. Він обрав тебе.

Софія наблизилась, простягнула руку, показуючи папір.

— Що це за картина? І чому вона… зникла?

Стара торкнулася аркуша лише кінчиком пальця — і ледве помітно здригнулася.

— Це не картина, дівчинко. Це вікно. І якщо воно з’явилося знову — значить, один із них повернувся.

— Один із кого?

— Тих, хто ходить між снами. Хто був забутий, але ніколи не зник.

Софія відчула, як усередині холоне. Це звучало абсурдно. І в той же час — абсолютно правильно.

— Його звати Лев, — сказала вона тихо.

Стара підняла погляд. Її бліді очі наче дивились крізь неї.

— Він знає твоє ім’я?

— Так…

— Тоді ти вже в небезпеці.

— Чому?

— Бо коли хтось із них називає тебе по імені — вони повертають частину тебе, яку ти віддала забуттю. А разом із цим… відкривають двері.

— Двері?..

— До того, ким ти була. До того, що ти зробила. До тієї любові, яку закляли.

Софія мовчала. Серце билося важко, як перед стрибком у холодну воду.

— Але я не пам’ятаю…

— І саме тому він тут, — жінка подалась уперед. — Він прийшов, щоб нагадати. А згадаєш — більше ніколи не будеш тією, ким була.

Софія стояла, не в змозі відірвати погляд. Стара раптом опустила руку за прилавок і дістала щось — амулет. Круглий, з темного скла, на тонкому ланцюжку.

— Візьми. Це тебе не врятує. Але принаймні… затримає його, якщо він прийде до тебе вночі.

— Навіщо ви це мені даєте?

— Бо колись… я також дивилася в те вікно.

Уночі, коли Софія лежала в ліжку, зі свічкою біля вікна, вона притисла амулет до грудей. Вітер за вікном набирав силу. І їй здалося — у темряві хтось назвав її ім’я. Тихо, ніжно. Як коханець, як спогад, як вирок