Розділ 3: пильна тиша

«Коли зникає звичне — кожна дрібниця стає знаком.»

Наступного ранку тиша вже не здавалася Софії такою ж, як завжди. Вона мала вагу. Вона дихала.

Софія сиділа за дерев’яним столом у читальній залі, тримаючи перед собою стару книгу про символіку візуальних образів. Її погляд ковзав по рядках, але слова не мали значення. Усе її єство було зосереджене не на тексті, а на вчорашньому. На Леві. На його голосі. На тіні на картині.

І найстрашніше — на тому, що вона почала згадувати сни.

Вона ніколи не бачила снів. Принаймні, не пам’ятала їх. Але вночі, після зустрічі з Левом, вона бачила себе у величезному залі з вітражними вікнами. Навколо — книги, їх мільйони. В повітрі — пил, запах воску, тіні рухалися без джерела світла. І вона стояла в центрі. Самотня. А потім з темряви виринув силует. Він ішов до неї, не зупиняючись, — і щойно він доторкнувся до її руки, вона прокинулася.

Від холоду. І… від поцілунку, який ще пульсував у губах.

— Лев… — прошепотіла вона вголос, ніби його ім’я саме мало пояснити їй, хто він такий.

Вона встала, залишила книгу відкритою. І пішла туди, де почалося все — у третій зал. Але коли відчинила двері, то побачила лише порожню стіну. Картини не було.

Софія застигла. Вітер у коридорі раптово пройшовся по її плечах, як чужий подих. Вона підійшла до стіни, торкнулась холодного каменю, мовби переконуючись, що не уявила. Ні. Картина справді зникла.

І все ж — запах залишився. Той самий. Як спогад про дощ на шкірі й старий дим. Як Лев.

Вона спустилася вниз, пройшла крізь головний зал і вийшла на вулицю. Люди навколо — як завжди. Сірі, зосереджені на собі, байдужі. Але сьогодні Софія більше не була однією з них. Її погляд шукав — лице, постать, очі.

І тут — промайнула постать у темному пальті. На розі, за старою книгарнею.

Софія кинулася вперед, серце вистукувало шалену тривогу й надію.

— Лев! — голос зірвався сам. Але коли вона добігла до повороту — там уже нікого не було.

Лише вітер. І на тротуарі — аркуш старого паперу, що крутився в повітрі. Вона схопила його, притисла до грудей. Це був фрагмент старої книжкової сторінки — зі зображенням тієї самої картини.

Під малюнком — напис, майже стертий:

“Згадати себе — значить втратити безпеку.”