Розділ 2: картина з тінню

«Деякі погляди залишаються в нас назавжди. Навіть якщо належали комусь із іншого життя.»

Софія стояла перед картиною так довго, що не помітила, як промайнули години. Тиша в залі стала настільки густою, що нагадувала вакуум — жодного звуку, навіть подиху. Вона відчула, як щось всередині неї повільно, невпевнено зрушилося з місця. Начебто пам’ять, яку хтось давно і обережно сховав.

Картина не відпускала її. Вона вже кілька разів відійшла, намагалася повернутись до роботи — але ноги самі приводили її назад. Жінка з полотна наче дивилась просто в душу, мовчазно, вічно, знаючи те, що Софія забула. Її тінь… здавалася живою. І ще більше — знайомою.

— Що ти тут робиш?

Голос пролунав несподівано, неголосно, але кожне слово відлунювало, як у порожній залі театру.

Софія здригнулась, обернулась різко. На іншому кінці зали, в напівтемряві, стояв чоловік. Високий, з темним волоссям, трохи розпатланим, у довгому пальті, яке виглядало зношеним, але благородним. Його очі — сірі, майже попелясті — були повністю зосереджені на ній.

— Я працюю тут, — відповіла вона, інстинктивно стискаючи ключ на шиї. — Бібліотекарка. А ви?..

— Це полотно… — він зробив крок ближче. — Воно не має бути тут.

Софія відступила. Її серце билося частіше. В місті ніхто не говорив отак — впевнено, з живими емоціями. Його інтонація була різкою, гострою — надто яскравою для цього приглушеного місця.

— Ви його принесли? — запитала вона.

— Ні. Але я його пам’ятаю. — Він підійшов майже впритул. Софія бачила, як на шиї в нього ворухнувся м’яз. — Я бачив його… колись.

Вона відчувала запах дощу й паперу, що йшов від нього. Його голос був хрипким, трохи надтріснутим, ніби давно не говорив. А очі… Боже, в тих очах був біль. І щось ще. Туга? Пошук?

— Я не пам’ятаю вас, — сказала вона тихо, і відчула, як це боляче.

— Але я пам’ятаю тебе, — відповів він, і в цьому не було флірту, лише дивне знання.

Настала тиша.

Її погляд знову впав на картину — і завмер. У тіні жінки, що тяглася по підлозі, з’явився другий силует. Нечіткий. Як фігура чоловіка, що стоїть позаду неї.

— Це було тут?.. — прошепотіла вона, не відриваючи очей.

— Ні. Раніше його не було.

— Ви впевнені?

— Ти сама це бачиш, правда?

Він стояв поруч. Їхні плечі майже торкались. Софія не могла пояснити, чому в неї пересохло в роті. Чому всередині розливалося щось гаряче — не страх, не тривога. Щось… глибше.

— Як вас звати? — її голос зраджував легке тремтіння.

— Лев.

— Ви живете в місті?

— Ні, — коротко. — І так. Можливо, жив… до того, як забув. А може, мене тут не мало бути.

Софія озирнулась. Зала була порожньою. Тільки вони двоє. І картина. І щось невидиме, що повзало по шкірі, змушуючи кожну клітину тіла відчувати надто гостро.

— Я не знаю, хто ви, — сказала вона, відступаючи на крок.

— Але ми вже зустрічалися, Софіє, — його голос знизився. — Просто не в цьому житті.

Він розвернувся і вийшов так само раптово, як і з’явився, зникаючи за порогом. І щойно двері зачинилися за ним — лампа на стіні блимнула, і тінь жінки на картині знову стала одна.

Але в голові Софії — залишилося відчуття другого силуету. Як пам’ять про дотик, що ще не відбувся