Розділ 1: Пил і тиша

«У місті без тіней навіть думки бояться світла.»

Місто жило без імені. Його не писали на картах, не згадували в газетах і не вчили в школах — якщо такі тут і були. Люди просто існували, ніби в безкінечному повторі одного й того ж сну, де кожен день схожий на попередній, і ніхто не ставить зайвих запитань. Місто дихало туманом і тишею. І кожен, хто тут жив, звик не дивитися за обрій.

Софія прокинулася, як завжди, за кілька хвилин до того, як почне дзижчати старий настінний годинник. Не тому, що боялася запізнитися. Просто в її тілі була вбудована пам’ять — мов годинниковий механізм. Сіре світло проникало крізь віконні штори, ледь освітлюючи її кімнату, де все здавалося покритим невидимим пилом — навіть повітря.

Вона сіла на ліжко, провела пальцями по тонкому ланцюжку на шиї, на якому висів ключ. Старий, мідний, з викарбуваним написом, що стерся від дотику часу. Цей ключ відкривав двері до старої бібліотеки, яку більшість містян уже давно забула. І в цьому був її сенс.

Вона вмилася холодною водою, вдягла звичну сіру сукню, обмотала шию темно-синім шарфом, якого ніколи не знімала, й вийшла з квартири. В під’їзді пахло цвіллю й папером. Хтось спускався сходами згорблений, не привітавшись. І це було нормально. Тут не заведено було вітатися.

Вулиці міста були однаковими — вузькі, вологі, обрамлені будинками з потемнілими фасадами. Ліхтарі не горіли, бо світло було зайвим: туман зависав у повітрі цілими днями, наче шовкова завіса, що приховує світ від погляду. Люди рухалися без поспіху, наче маріонетки, яких ніхто не тягне за нитки.

Софія спостерігала за ними завжди. Вона знала обличчя, але не знала імен. Ніхто тут не говорив про себе. Всі просто… існували.

Бібліотека стояла на пагорбі. Висока, темна будівля з масивними дверима і арками, що виглядали, мов зігнуті крила. Вона піднялася по сходах, дістаючи ключ. Замок клацнув, і тиша зустріла її, як давній знайомий.

Тут, у бібліотеці, час завмирав. Сотні старих книг з пожовклими сторінками, дерев’яні столи, потерті крісла, довгі коридори зі скрипучою підлогою — усе було просочене мовчанням. Софія любила це місце. Тут її не питали, ким вона є, і не нагадували, ким вона була.

Вона проходила залами, торкаючись обкладинок, наче перевіряючи, чи всі ще на місці. Її шлях лежав до третього поверху — крила, яке офіційно вважалося закритим для «реконструкції». Але насправді туди просто ніхто не заходив. Її це влаштовувало.

Третій поверх був темнішим, повітря в ньому — важким і застійним. Вона пройшла крізь вузький прохід між стелажами, коли раптом її кроки зупинилися. Щось змінилося.

На стіні, де раніше висів лише інвентарний список, тепер була картина.

Полотно було старе, злегка потемніле, і все ж добре збережене. На ньому — жінка. Висока, в темній сукні з глибоким вирізом і вигнутими пальцями, що тримали щось, чого не було видно. Обличчя її було спокійним, але в очах — неспокій. А позаду, простягнувшись уздовж підлоги, тягнулася її тінь. Довга. Нерівна. Надто… жива.

Софія наблизилась. Її серце стукало швидше. Вона вдивилася в обличчя жінки — і холод пробіг хребтом.

Це була не вона. Але… щось у рисах, у вигині губ, у погляді — наче її відлуння. Немов хтось писав цю жінку, дивлячись на Софію з пам’яті, а не з натури.

Її пальці тремтіли, коли вона доторкнулася до рами. У ту ж мить — здалося, що повітря в кімнаті стало важчим. Наче картина дихала. І десь далеко, за товщею стін і тиші, вона почула звук кроків.

Але вона була тут одна.

І все ж, їй здалося: за нею хтось стоїть.