Розділ 4 «Караоке й танці»

Поки ми чекали на повернення Нетлі та Кертиці, хлопці вже встигли замовити мені якийсь коктейль із надто пафосною назвою — щось на кшталт «Рідкий діамант» — і заглибитися в чергову історію з патруля. 

Я слухала неуважно. Переважно кивала в потрібних місцях, зрідка відпиваючи коктейль, і напівусмішка на обличчі була радше ввічливим жестом, ніж щирою реакцією. Зате мала змогу нарешті роздивитися їх усіх як слід.

Кульбаба сидів праворуч од мене й, як завжди, виглядав так, немов випадково потрапив не за столик в елітному клубі, а на якусь військову нараду. Він не був красенем у звичному розумінні цього слова: суворі риси, шрами й холодні світлі очі, які дивилися прямо й без вагань. Трохи за сорок, лисий, зате з бородою, а ще червоно-чорними татуюваннями на голові й руках — такими самими побратимськими знаками, як у Яструба. Кульбаба завжди тримався стримано. Говорив мало, не сміявся без причини, не підвищував голосу. Лишень іноді вставляв коротке зауваження, і щоразу після цього розмова неначе сама собою змінювала напрямок. Я знала багатьох сильних людей. Але Кульбаба ніколи не справляв враження людини, яка прагне демонструвати силу. Вона просто була частиною нього.

До речі, навколо його позивного серед Охоронців давно ходить одна й та сама байка. Кажуть, назвали його Кульбабою тому, що досить один раз «дмухнути» — тобто розізлити — і від ворога лишаться самі пушинки, розвіяні вітром по всьому Місту.

— ...і тоді Бой каже їй, що він не при виконанні, — долинув до мене уривок історії Яструба, і Бой першим зареготав.

Я скористалася паузою, щоб зробити ковток коктейлю, і погляд сам ковзнув ліворуч.

За пів року спільної служби я вже встигла непогано вивчити Боя. Він являв собою повну протилежність Кульбаби. Навіть сьогодні. Особливо сьогодні. Білий костюм на ньому виглядав настільки бездоганно, що я мимоволі запідозрила, що це чиясь витончена насмішка. Зазвичай він поводився так, ніби постійно намагався комусь щось довести — старшим, собі, світу. Високий, стрункий азієць, з різкими рухами й напруженим поглядом, мовби він щохвилини чекав шпильки від старших. Темне довге волосся, що зазвичай зібране у хвіст, зараз було розпущеним й кілька пасм падали на обличчя; пірсинги на вухах, срібна кулька на губі. Обличчя правильне, майже красиве, але гостре від внутрішньої напруги. На лівому передпліччі — те саме татуювання, що й у Яструба та Кульбаби. Часом мені здавалося, що він носить його як доказ того, що теж належить до їхньої зграї.

Він знову засміявся, перебивши Кульбабу на півслові, і я мимоволі всміхнулася. Бой завжди трохи перебільшував: сміявся занадто голосно, жартував занадто різко, прагнув бути «кращим» аж надто очевидно. Саме це робило його вразливим і давало старшим підстави кепкувати. Та попри все, він був щирий: сміх у нього справжній, злість — відверта. Його помилки — не слабкість, а частина шляху, який він іще проходить. Наймолодший серед нас усіх. Це відчувалося не по роках, а по тому, як відчайдушно він намагався довести, що вже дорослий.

Мабуть, тому й позивний собі обрав не абиякий. «Бой» — слово з мов його предків, що означає щось на кшталт «багатий», «знатний», «господар». Коли він уперше пояснив мені це, я ледве стримала смішок: серед нас, Охоронців, де дехто живе від зарплати до зарплати, назватися «господарем» звучало як добрий жарт. Та Бой тоді лише вперто задер підборіддя й сказав, що одного дня це стане не жартом, а правдою. Відтоді я стараюся не сміятися з цього вголос — надто вже серйозно він у це вірить.

Найдалі від мене сидів Яструб.

Наші погляди на мить зустрілися, і я першою відвела очі. Та й цього вистачило, щоб помітити знайомий вираз. Якщо Яструб так на когось дивився, це майже завжди закінчувалося проблемами. Або принаймні зайвими розмовами.

Ні, я ніколи не шкодувала, що колись була з ним. І не шкодувала, що все закінчилося. Мабуть, саме тому ми досі могли сидіти за одним столом і не намагатися повбивати одне одного. Між нами залишилася дивна рівновага. Ми знали одне одного надто добре, щоб прикидатися чужими, і були надто чужими, щоб знову стати близькими.

Яструб був із тих чоловіків, яких важко не помітити. Високий, міцний, упевнений у собі. Йому близько тридцяти п'яти, і в рисах уже читався досвід, який не потребував пояснень. Різке обличчя, татуювання на шкірі, темні уважні очі з тією самою хижою гостротою, через яку його колись і прозвали Яструбом — очі, які мало що пропускали повз себе, навіть коли він мовчав. На руках — такі самі побратимські знаки, як у Кульбаби. Модний ірокез, акуратно підстрижена борода. Час од часу я бачила його не в однострої Охоронців, але сьогодні він перевершив сам себе: бордовий костюм, золотий ланцюг, масивний годинник. Усе це мало б виглядати безглуздо. Натомість робило його небезпечно елегантним. Щоправда, не на мій смак.

Здається, Яструб помітив, що я його розглядаю, бо на його обличчі відразу розпливлася самовдоволена усмішка.

— Досі намагаєшся вирахувати, скільки коштує мій костюм?

— Ні, — відказала я, ледь сіпнувши куточками вуст, і демонстративно ковзнула поглядом по його ланцюгу та годиннику. — Думаю, скільки часу тобі знадобилося, щоб вибрати всі ці прикраси.

Бой пирснув зі сміху.

— Я ж казав, що золота забагато!

— Заздріть мовчки, — фиркнув Яструб і театрально поправив ланцюг на шиї.