Частина 1. Інше життя. Розділ 1 «Нетля»

Два місяці по тому...

Після тієї поїздки монорейкою навколо Міста й несподіваного напливу спогадів моє життя начебто повернулося до звичної колії. Хоча, якщо бути чесною, чи можна взагалі назвати «звичним» життя Охоронниці Моргани Фатум? 

Дні спливали один за одним, майже не відрізняючись між собою: служба, патрулі, доручення, поїздки. Колись мої обов'язки зводилися до того, щоб просто триматися поруч із Морганою. Та з роками цього стало замало. Тепер вона довіряла мені переговори, делікатні доручення й людей, яких не хотіла бачити особисто. Людей, яких потрібно було супроводжувати. Людей, яких слід було налякати. Людей, яких доводилося рятувати від них самих.

Робота Моргани оплачувалася дуже щедро.

Часом мені здавалося, що я нарешті отримала все, про що колись могла лише мріяти: власну квартиру, стабільну роботу, гроші, яких вистачало не тільки на їжу, і статус, що відкривав переді мною двері, які раніше здавалися зачиненими назавжди. Та варто було глянути собі в очі в дзеркалі — і вся ця картинка розсипалася на друзки. Я нічого не відчувала. Абсолютно нічого.

Можливо, саме так і почуваються люди, коли досягають того, чого колись прагнули. А можливо, деякі речі просто неможливо залишити позаду, скільки б років не минуло.

Я стояла біля панорамного вікна у вітальні пентхауса Моргани Фатум і спостерігала, як вечір поволі огортає Місто. Неон просочувався крізь вікна, ковзав по меблях, і все навколо набувало відтінку синього сну.

На прозорій поверхні столу мерехтіла голограма — холодна, навіть примарна. Вона мовби нагадувала: навіть тут, серед розкоші, усе підпорядковане системі. Скло, метал, тканина — кожна річ мала своє місце, кожна деталь була продумана до дрібниць.

Пентхаус Моргани взагалі виглядав так, ніби його створили не для життя, а для демонстрації влади. Безмежно чистий, бездоганний, але зовсім не затишний. Надто правильний і надто контрольований.

Стіни вкривала гладка фарба, що нагадувала полірований камінь, однак мала дивну глибину — наче всередині неї хтось заховав світло. Коли я проходила повз, воно ковзало за мною, мов тінь. Абстрактні картини більше скидалися на коди чи зашифровані повідомлення, ніж на мистецтво. Прозорі сходи, що вели на другий рівень, здавалися практично невагомими. Там, у невеликій галереї, розташувалося кілька рослин — надто живих для цього стерильного простору. Вони більше нагадували випадкові паростки, що якимось дивом пробилися крізь бетонну оболонку.

У повітрі витав ледь відчутний запах озону — так зазвичай пахло після дощу. Десь у стінах тихо гудів клімат-контроль, настільки рівно й монотонно, що я часом забувала, що це не тиша. Справжня тиша, либонь, звучала б інакше.

Я знову зосередилася на Місті за склом. Десь далеко між хмарочосами ковзнула монорейка — з такої висоти вона скидалася на світляного хробака, що повільно повз крізь бетонні джунглі. Нижче текли потоки транспорту, а неонові вивіски миготіли так часто, що зливалися в суцільне мерехтіння.

Місто було красивим. Небезпечно красивим. Колись я дивилася на нього із захопленням. Тепер знала, скільки бруду ховається за цією красою.

— Ти постійно така напружена. Тобі варто трохи відволіктися й розслабитися. Коли ти востаннє виходила кудись просто так, не через справи? — дівочій, трохи хрипкий голос вирвав мене з потоку думок. 

Я повільно заплющила очі. Плечі мимоволі напружилися, щелепа стиснулася.

Ні. Місто було не найнебезпечнішим у моєму житті. Найнебезпечнішою була Нетля. За останні пів року я переконувалася в цьому ледь не щодня.

Вона сиділа неподалік від мене, на краю м'якого сірого модуля, що заміняв крісло, і безтурботно бовтала ногою, ніби була не другою Охоронницею Моргани Фатум, а дівчиськом, якому взагалі начхати на все. Довгі дреди важкими пасмами спадали їй на плечі, ловлячи кожен відблиск світла. Руки, шию та частину обличчя вкривали татуювання, що нагадували витвір митця, який свого часу добряче посварився зі здоровим глуздом, а срібні сережки у вухах, бровах, носі й губах блищали з усіх боків, наче Нетля змагалася сама з собою, куди ще можна встромити метал. І лише на лівому зап'ясті, серед усього цього металу й чорнила, безглуздо тулився дитячий плетений браслетик — вицвілий, потертий, геть недоречний серед татуювань. Чомусь він нагадав мені Еббу. Нетля ніколи не розповідала, звідки він узявся, а я ніколи не питала.

На ній був сірий камуфляжний жилет без рукавів, широкі карго-штани з ланцюгами й масивні чорні черевики, які глухо постукували по підлозі щоразу, коли вона ворушила ногою. На її обличчі застигла знайома нахабна усмішка — передвісниця неприємностей. Переважно для мене.

— Нетля, чого ти від мене хочеш? Дай мені спокій! — я кинула на неї сердитий погляд, відчуваючи, як обличчя саме зводиться у невдоволену гримасу. 

— Кажу ж, тобі треба розслабитися! — вперто провадила вона, мовби й не чула моїх слів. — До того ж перше за довгий час Моргана відпустила обох на всю ніч. Хіба це не привід кудись піти? — її очі спалахнули пустощами. 

— Ти мені набридла, ти в курсі? — я зітхнула й знову втупилася у панораму Міста.