Пролог

Роки написання: 2024-наші дні

Аж не віриться, що я знов їду цією монорейкою, повторюючи те саме «коло пошани», яке зробила п'ять років тому, коли лише прибула до Міста. Відтоді я їздила нею тільки раз — два роки тому, коли нарешті отримала право перебувати тут самостійно. А зараз чомусь таке відчуття, наче повертаюся до минулого, до тієї миті, коли все було новим і незвіданим.

За ці роки Місто поглинуло мене. Я звикла до його шуму, до його ритму, до нескінченних вулиць і високих будівель, до його хаосу…

Та тоді, на самому початку мого знайомства з Містом, все було геть інакше. Тоді я була юною, розгубленою й водночас зачарованою всім, що бачила навколо. Після прибуття Спільнота дозволила нам один раз проїхатися Стіною — щоб ми побачили велич поліса на власні очі. Я пам'ятаю, як не могла відірвати погляду від нескінченних вогнів, од хмарочосів, од монорейок, що перетинали Місто в усіх напрямках. Для мене все це здавалося чимось неперевершеним, майже казковим. Наче я потрапила в інший світ.  

Либонь, саме тоді в мене й з'явилася ця дивна мрія — колись повернутися сюди знову. Не як гостя. Не як розгублена дівчинка з Колонії. А як людина, яка чогось досягла.

Так от два роки тому, коли я вперше таки отримала право знову піднятися на Стіну, здавалося, що це буде особливий момент. Наче здійснення давньої мрії. Я пам'ятаю, як стояла біля вікна монорейки й дивилася на Місто, яке колись вважала недосяжним. Та замість тріумфу відчула лишень дивну порожнечу. Ніби дорогою до цієї мрії я втратила щось важливе. Мабуть, саме тому після тієї поїздки я більше сюди не поверталася.

І ось тепер я знову тут. Втретє.

Навіщо? Важко сказати. Можливо, мені просто захотілося переконатися, що минулого разу я нічого не проґавила...

Колись здавалося, що якщо я досягну достатньо високого становища, то ця поїздка буде особливою. Що я дивитимусь на Місто й відчуватиму гордість. Та все нібито навколо залишилося тим самим, проте тепер інша я. Бо я вже не та наївна дівчинка з великими очима і статусом «Доросла» лише на папері. Тепер я насправді доросла, збагачена досвідом, з іншими мріями та прагненнями... І знову їду цією монорейкою, проте тепер навіть не дивлюся вбік яскравих вогнів Міста... Чомусь  мене ваблять тужливі пейзажі пустелі по той бік Стіни, що зараз мерехтять перед очима. Хоча вони колись викликали у мене зовсім інші почуття...

Коли я залишала Колонію, то старалася не думати про майбутнє. Взагалі. Там усе було простіше. Не легше, не краще, проте зрозуміліше. Кожен день був розписаний наперед, кожне правило мало своє місце, і навіть коли я ненавиділа те життя, то принаймні знала, чого чекати від завтрашнього дня. За межами Стін Колонії все здавалося іншим. Надто великим. Надто непередбачуваним. Та й майбутнє тоді здавалося чимось далеким і майже нереальним.

Тож коли я вперше побачила ці безкраї простори, серце стиснулося від страху. Помаранчеві піски, що тягнулися до самого обрію, здавалися втіленням смерті. Я уявляла, як вони поглинають усе живе, залишаючи по собі лише кістки й пил. Ці образи були настільки реальними, що я майже відчувала на шкірі холодний подих смерті. Та згодом зрозуміла, що більшість тих страхів були лише плодом моєї уяви. Вони народилися з нічних кошмарів і моторошних казок, які ми вигадували перед сном разом із моєю старшою сусідкою по кімнаті.

Лута. Здається, так її звали.

Як дивно... я не пам'ятаю її номера. Ба більше, я майже не пам'ятаю її обличчя. Коли цю дівчину забрали, мені було п'ятнадцять. Це було понад дев'ять років тому.

Часом мені здається, що й сама Колонія була лише сном. Дивним, важким, подекуди жорстоким сном, який повертається до мене уривками. З того часу моє життя змінилося настільки, що часом навіть важко повірити, що все це справді сталося зі мною. Що я пройшла через чимало випробувань, втратила людей, яких любила...

Либонь, тому зараз так дивно згадувати, що колись я понад усе хотіла залишити Колонію позаду. Я ненавиділа її, мріяла вирватися за Стіни й дізнатися, що ховається за обрієм. А тепер раз у раз ловлю себе на думці, що сумую... не за Колонією, ні. Сумую за тими, хто був поруч тоді, коли вона була моїм домом.

Ебба. Тіс. Бетті. Кейл. Патрік. Ред.

Імена, що колись були важливою частиною мого життя, тепер звучать як відлуння з минулого. За ці роки я так і не дізналася, де мої друзі і яка доля їх спіткала. А згодом навчилася взагалі не ставити собі це запитання.

Перші три роки в Місті я просто намагалася вижити. Навколо мене були тисячі людей, та я почувалася самотнішою, ніж будь-коли в Колонії. Тож замість того, щоб озиратися назад, я вперто рухалася вперед. Шукала зв'язки з впливовими людьми, як серед багатих, так і серед бідних, заробляла репутацію й хапалася за кожну можливість піднятися вище. І зрештою це спрацювало.

До того ж викрутаси долі зазвичай непередбачувані...

Одного разу за бійку на вулиці я потрапила на три доби до міської в'язниці, де познайомилася зі Скаром — Охоронцем самого Реста, Хазяїна Нетрища.

Наша перша зустріч зі Скаром пройшла, м'яко кажучи, не зовсім гладко. Мене випадково штовхнув якийсь сухорлявий бевзь, і я спиною налетіла на стіл, за яким снідав величезний татуйований чолов'яга зі шрамом через усе обличчя та коротким ірокезом. Це тепер я знаю, що Скар закипає миттєво й тихо, а тоді... Не знаю, яким дивом він не переломив мене навпіл, проте руку все ж таки зламав. Хочу зауважити, я вибила йому два зуби та відправила в нокаут. З того часу наші стосунки трохи пом'якшали, хоча особливої приязні між нами так і не виникло. Якщо одного дня перед Скаром постане вибір — допомогти мені чи спокійно посидіти з чаркою у «Вовчому Барлогу», він без вагань обере друге.